Коля і Оля

Частина 6

 

      Пригадавши хоч щось з того, що було минулого вечора, Оля завела двигун автівки.  Правда те, що сплило її не дуже утішило. Дівчину ж цікавило найбільше, з ким вона провела ніч. А цю інформацію  її мозок забанив надійно. Тому вона покинула марні спроби пригадати хоч би вигляд того незнайомця, з котрим провела бурну ніч. Це було безнадійно. Та й взагалі Оля все-таки надіялась, що у неї нічого не було із тим пройдисвітом, котрий скористався із її стану, і використав, як хотів.

     Доїхавши до місця роботи, вона припарковала машину навпроти входу в будівлю. Вийшовши з автомобіля, вона з гордістю глянула на вивіску: «Невський бістро». Адже назва мережі кафе швидкого обслуговування, яке належало її батькові, дав ще її дід. Вона дуже любила покійного дідуся, тож дуже трепетно ​​ставилася до сімейного бізнесу. Вона ще була дуже малою, тому погано пам'ятала, з чого саме починав її дід. Тільки в старших класах вона зацікавилася бізнесом, яким тоді вже керував повністю її батько. Дідусь на той час не дожив, його вбили конкуренти.

         Ольга підійшла до кафе і, не помітивши, що на дверях до сих пір ще висіло «закрито», як зазвичай смикнула за ручку. Але нічого не сталося і Невська страшенно здивувалася.

         - Що таке?

         Вона ще кілька разів смикнула за ручку, поки не помітила напис «закрито».

        - Як закрито ?! - отетеріла Ольга. - Що за фігня тут відбувається?

        Вона глянула на годинник, який показував дев'яту годину. У неї очі полізли на лоба.

         - Ось це я запізнилася! Скільки ж я часу збиралася?

         Поки Невська згадувала всі свої дії і вважала, скільки часу вони у неї забрали, під'їхала машина з написом «Сек'юріті». Звідти вийшло двоє охоронців, озброєних гвинтівками. Вони рушили до приголомшеної дівчини.

       - Стояти! - гаркнув один з охоронців. - Руки вгору! - наставивши на неї дуло гвинтівки.

         - Чому в таку рань вам вдома не снідається, громадяночко?! - запитав спокійно і з посмішкою на губах другий охоронець. - Лінь самій хоча б яєчню чоловікові сфабрикувати? Навіщо в кафе зранечку рветеся?

         Мозок Невської впав у ступор, відмовившись працювати навідріз. Від непосильних розумових навантажень він завис, як частенько буває з Windows. Вона просто дивилася на чоловіків в уніформі, завмерши на місці.

           - А ось тепер і зовсім ваш чоловік залишиться без сніданку, без обіду, а може ще й без вечері! - продовжив другий охоронець. - Тому що вони не скоро випустять таку злісну правопорушницю!

          - Чий чоловік? - не зрозуміла Ольга. - Звідки випустять?

          - Громадяночко, що ж ви така  нетямуща?! Навіщо ви ломилися в кафе, якщо там написано великими буквами «закрито»? - запитав охоронець.

          - По-перше, я нікуди не ломилася, - відповіла Невська, трохи оговтавшись від несподіваної появи охоронців тай ще зі зброєю, - тому що це моє кафе! А по-друге, вже дев'ять годин! Ми відкриваємося рівно о восьмій.

          - Ой, вибачте, пані Невська, ми вас трохи не впізнали! - став вибачатися перший охоронець.

          - Чого це? - здивувалася дівчина.

          - Ну, як вам сказати! - зам'явся він.

          - Ви завжди така красива, ошатна, з очманілою зачіскою і макіяжем ... - пояснив більш ніж докладно другий охоронець. - А сьогодні …

         - Гаразд, вистачить мені ваших красномовних похвал, я зрозуміла, - зупинила його Ольга. Вона не бажала слухати, як «красиво» виглядала сьогодні. - Мені вже з самого ранку сьогодні наговорили стільки компліментів, що я перебуваю на сьомому небі від щастя!

         Сек'юріті поїхало. Невська залишилася одна біля свого кафе. Вона не могла ніяк зрозуміти, чому її працівники не приїхали на роботу. Тому вона своїми власними ключами відкрила двері кафе і увійшла всередину. Ольга попрямувала до свого кабінету і стала чекати своїх підлеглих. Довго чекати не довелося. Один за іншим вони стали сходитися на роботу.

         - Гей, хто-небудь бачив Панчо? - запитала офіціантка Марина у всіх.

         - Я ні, - відповіла інша офіціантка.

         - Я теж, - додала кухарка Тетяна.

         - І я ні, - сказав охоронець Анатолій.

         - А хто тоді кафе відкрив? - здивувалася Марина.

         - Не знаю.

         - А хто першим прийшов? - задала вона питання.

         - Я, - відповіла Тетяна.

         - Двері були вже відкриті?

         - Так.

         - І ти нікого не бачила? І тобі це не здалося дивним?

         - Ні. За хвилину прийшов Толя, і ми розговорилися. А потім я забула про це.

         - А ось і я! - почули вони чоловічий голос.

         Повернувши голови в бік входу, вони побачили адміністратора Сергія, якого вони звали Панчо через те, що він важив більше ста кілограмів при зрості метр і п'ятдесят дев'ять сантиметрів.

         - Нашого Генералісимуса в спідниці ще не було? - запитав він.

         - Сергію Володимировичу, якби вона вже була, ми б тут ще не прохолоджувалися! - відповіла Марина.

         - Мариночка, яка ж ти дотепна! - посміхнувся Сергій дівчині, ущипнувши ту за зад.

         Від цього дівчина дзвінко розсміялася і ухилилася від настирливих рук начальника.

         - Тримайте свої руки при собі, Сергію Володимировичу.

         - Чому, лялечка? Ти ж раніше була не проти, коли я тебе шльопав по твоєму симпатичному задку.

         - Просто тепер мій хлопець вийшов нарешті з тюряги, - пояснила Марина. - Він у мене до остраху ревнивий.

         - А за що він сидів? - поцікавився Анатолій.

         - Так один тип до мене приставав, ось він і побив того до коматозного стану!

         Почувши це, Сергій витер свою слину, котра з’явилася від споглядання жіночих принад, і поправив краватку на шиї, яку занадто туго зав'язала йому його дружина вранці.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше