Коля і Оля

Частина 53

 

 

       Таксі зупинилося біля великої будівлі, котра дуже вразила Горського своїм виглядом. Це був триповерховий будинок, який взагалі не вписувався у загальний пейзаж Лондона. Дім нагадував якусь химерну споруду часів середньовіччя, коли будували страхітливі храми і церкви спеціально, аби навівати людям величність Неба і підкреслювати цим нікчемність і мізерність самої людини, і аби цим кожного дня нагадувати про неминучу їхню смерть. А всілякі гобліни і тому подібні істоти натякали, хто чекав їх у потойбічному житті, якщо вони будуть грішити і попрямують прямісінько до пекла на зустріч із цими «казковими» створіннями. Тому такі зображення  стримували людей від гріховного способу буття і стимулювали вести себе якомога чемніше при житті земному.

      -Here we go, - почув Коля голос таксиста, і відразу розплатився із чоловіком, вийшовши із машини.

         «Тут ти проведеш свої наступні десять днів, - подумав Горський, уважно розглядаючи споруду. – Або всього пять, якщо не пройдеш у фінал, або взагалі три, коли вилетиш ще у першому турі змагань».

        Коля зайшов усередину. На вході збоку була прийомна, де сиділа приємної зовнішності молода чорношкіра дівчина, котра видала йому ключ від кімнати і дала йому листівку із роз’ясненнями того, як мали відбуватися змагання.

        Діставшись пішки до третього поверху, де знаходилась двадцять шоста кімната, Коля відкрив її ключем і здивувався, знайшовши у ній уже двох інших учасників змагань. «Ну, а ти що гадав – тебе поселять у окрему кімнату!»

        -Hello! – привітався ввічливо він, переступивши поріг кімнати.

         «Добре, що хоч спатимемо ми не на одному ліжку і тим більше не на підлозі, кидаючи монетку, кому спати на перині, а кому на твердій, холодній поверхні».

         Чоловіки хоч і привіталися, але відразу потупили свої погляди у свої мобільні гаджети, забувши зовсім про його існування, показуючи цим, що дружбі на чемпіонаті не місце і що вони усі запеклі суперники, тому навіть не намагалися завести у цьому місці якісь знайомства.

         «Як хочете! – подумав Коля, поклавши сумку на своє ліжко. – Буде більше часу на тренування».

        Один його сусід зліва був японець, а другий справа – темношкірий чоловік, не зрозумілої національності. Тому що люди із темним кольором шкіри зараз не жили хіба що в Антарктиді. І то не факт! Що, гадаєте, африканцям не хотілося дізнатися, який сніг на дотик? І тому не посилали своїх людей у складі експедицій до холодних льодовиків?

         Як тільки Коля сів на ліжко, задзвонила його мобілка. То була бабуся. Він відразу ж відповів.

          - Колінька, ти уже дістався того Лондона? – відразу спитала Лідія Михайлівна без всіляких там «привіт, онучку» чи «ми так за тобою скучили, любий». – Зоїнька питає чи ти уже бачив якогось там Бена. Чи Біла? Я так добре і не зрозуміла, якого чоловіка вона мала на увазі.

          - Бабусю, це не чоловік, а годинник, - відповів Коля, сміючись із необізнаності жінки.

           - Що-що?! Який ще годинник?! Ти що поїхав за півсвіту, аби побачити звичайнісінький годинник? А що у нас уже на Україні годинників немає, чи що?!

      - Бабунечко, то не маленький годинник на руку, - став пояснювати Коля жінці, що таке Біг Бен. – А величезна споруда, на верхівці якої вбудований годинник. Передай Зої, що я ще не мав змоги побачити Біг Бен. Та й хватить про цей уже Біг Бен базікати! Як там моя ластівочка?

         - Її уже поклали у звичайну палату і вона прийшла до тями всього кілька годин тому, - стала розповідати Лідія Михайлівна. – Перше, що вона спитала, то - це де мій татко!

       У Колі відразу з’явилися сльози на очах.

        -Я хочу до татка. Покличте мого татуся. Ледве її заспокоїли. Колю, ти що плачеш? – спитала жінка, почувши схлипування чоловіка.

         - Ні, бабуню, ти що, - став відбиватися від жіночих підозр Коля. - Я ж чоловік! Справжні чоловіки не плачуть. Чи ти хочеш сказати, що я не справжній мужчина?!

         - Ну, як ти можеш таке говорити?! Ти для нас з Зоїнькою єдиний справжній чоловік у нашому житті. Ми за тобою дуже скучаємо, синку. І я би збрехала, якби сказала, що я тут і без тебе добре справляюсь. Але я тримаюсь, онучку. Тому що знаю, що ти туди поїхав не розважатися.

          Лідія Михайлівна ще розказала, що дівчинці уже навіть дозволили їсти, правда, тільки всілякі суміші і рідкі супчики, «відімкнувши» від капельниці. А Коля повідав бабусі, як пройшов політ і як він дістався до його теперішнього місця перебування. Завершивши розмову, він утер сльози пальцями і глянув по сторонам, аби дізнатися чи його нинішні сусіди по кімнаті стали свідками його слабкості чи ні. Слава Богу – ні! Японець колупався у носі, коли він на нього глянув, а чорношкірий намагався розчесати своє скуйовджене волосся. «Ой, дарма ти на це свій дорогоцінний час витрачаєш, приятелю! – хотів Коля йому сказати, проте змовчав. – Якщо хочеш позбутися свого «чорного руна», то краще збрий ти свої кудрі! Так буде простіше і надійніше».

        Переконавшись, що  суперники не бачили його скиглення, Коля переодягнувся у спортивний костюм і пішов шукати спортзал, аби почати прямо зараз тренування.

         




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше