Коля і Оля

Частина 51

 

 

          Помирившись вкотре із своїм женихом і вирішивши якомога швидше справити весілля, Оля поїхала до лікарні, а Люсьєн - по своїм фінансовим справам, яких у нього було чимало, оскільки він керував великою компанією, котра займалася торгівлею ексклюзивного, дорогого коняка, яке виготовляли у Франції, а продавали уже на Україні. Ця компанія була заснована ще батьком Люсьєна, проте після того, як той відійшов від справ, всі обов’язки лягли повністю на плечі спадкоємця великої «імперії». Сестра-близнючка Люсьєна Люсінда була правою рукою брата і займалася справами виключно у їхній філії, котра розташовувалася у Парижі. Месьє Пер’є був повністю упевнений у своїх дітях, тому спокійненько насолоджувався заслуженим відпочинком, подорожуючи світом, і лише час-від-часу навідуючись у стіни своєї компанії. Жофре багато часу проводив і на Україні, оскільки дуже любив її, тому що його покійна дружина була українкою, і вона прищепила їхнім дітям українські традиції і навчила звичайно їх її рідної солов’їної мови. Навіть сам Жофруа розмовляв українською вільно, правда, із смішним акцентом. Близнюки хоча і навчалися за кордоном, проте усі свої канікули проводили на батьківщині їх матері.

       Коридори лікарні навівали Невську на невеселі спогади, змушуючи усе бачити у сірих кольорах. Вона не сподівалася зустріти нікого із рідних маленької дівчинки, котра зараз лежала у реанімаційному відділі. І тому, коли зустріла Лідію Михайлівну у коридорі, дуже зраділа старенькій жінці.

         - Олічка, як добре, що ти прийшла, - звернулася старенька жінка першою, страшно зрадівши приходу дівчини.

         - А хіба може бути по-іншому, - відповіла їй Невська. - Я уже приходила вранці, але я ні вас, ані Колю не знайшла.

          - Розумієш... - було помітно, що жінка розмірковувала над тим, що сказати. Вона не знаходила потрібні слова, щоб повідомити те, що хотіла.

          Прихід пластичного хірурга Бернського, котрий оперував дівчинку, врятував стареньку від необхідності відповідати.

          - Лікарю, як моя Зоїнька? - спитала схвильовано Лідія Михайлівна, коли чоловік підійшов до жінок.

          - Маленька пацієнтка прийшла до тями, - повідомив він впевнено і весело. - Її зараз готують, щоб перевести в звичайну палату.

          Від такої хорошої новини жінки аж від щастя обійнялися.

          - Я казала, що все буде добре, - стала Оля втішати жінку, у котрої з очей текли сльози щастя. - Лідіє Михайлівно, чому ви плачете? Треба ж веселитися.

          - Внученько, це від щастя, - тихо мовила жінка.

           Олі стало якось не по собі від того, що жінка назвала її своєю внучкою.

           - Ви зможете її за кілька хвилин побачити, - продовжив лікар. - Медсестра каже, що вона хоче бачити тата. Знайдіть його, поки її готують.

           Лікар покинув жінок наодинці.

           - Бідна Зоїнька, - тихо сказала старенька жінка. - Як їй сказати, що тата немає?

           Оля від цих слів завмерла на місці. Їй здалося, що це якийсь поганий жарт. Перед очима пронеслися такі теплі і глибокі чоловічі очі. Тіло відразу згадало ніжні руки, губи, від чого по всьому тілу пройшлася хвиля солодких спогадів. І із очей хлинули сльози від того, що це уже ніколи не повториться.

          - Як немає?! - не своїм голосом мовила Оля.

          Лідія Михайлівна помітила реакцію дівчини.

           - Золотко, ти чого?! Ти мене не правильно зрозуміла, внученько.

           Тепер стара жінка стала втішати дівчину, тримаючи ту за руки.

            - Ото я стара дура! Бовкнула дурне і не подумала перед тим. Коля, він живий. Його просто немає в місті.

          Невська від цих слів перестала плакати, а натомість усміхнулася, здихнувши.

           - Лідіє Михайлівно, ви легше з такими словами. А то бачите, я, дура, останнім часом сприймаю усе надто близько до серця.

           Двері в реанімацію в цю секунду відкрилися і звідти вийшли медсестри, везучи пацієнтку.

           - Бабусю, - мовила Зоя, побачивши таке знайоме і рідне лице,  і по щоках її покотилися сльози радості.

           - Заїнька моя! Ріднесенька, - стала шептати жінка крізь сльози, котрі не давали їй зрозуміло і голосно говорити.

           - Де мій татко? - спитала дівчинка про того, котрого їй хотілося найбільше побачити.

          - Він зараз прийде, котику, - сказала Оля, щоб заспокоїти дівчинку, котра із таким схвильованим поглядом шукала рідного батька, що серце дівчини не витримало такого видовища, і вона сказала те, що маленькій пацієнтці хотілося  в цей момент почути. – Він пішов в аптеку за ліками для тебе.

           - Поговорите потім, - почули вони приказний голос одної із медсестр. - Дівчинці зараз потрібен спокій. Ми їй вкололи знеболювальне, тому вона зараз засне.

          Медсестри повезли Зою дальше, поки вона не зникла за поворотом.

          -Олю, нащо ти їй збрехала, дала їй марну надію? – почула Невська докір у словах Лідії Михайлівної. – Що я їй скажу, коли вона питатиме про тата, а він не прийде?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше