Коля і Оля

Частина 39

Пройшов тиждень

-Таточку, ці дяді і тьоті в білих халатах зроблять мене красивою? – питала зляканими очима дівчинка, лежачи на лікарняному ліжку.

-Так, моя ласточко! – підбадьорював Коля свою маленьку донечку. – Ти тільки будь сміливою, добре, моє сонечко?

-Добре, таточку, - сміливо відповідала Зоя.

-Нічого не бійся, маленька, - шептав Коля донечці біля самого її вуха, стискаючи її маленькі рученята. – Ти зараз заснеш, а прокинешся уже здоровою і твої шрами зникнуть з твого гарненького личка і малесеньких рученят, як страшний сон.

-Шановний, пора, - повідомила Колю медсестра, протягнутою рукою вказуючи йому, що час йому покинути палату.  – Операцію назначено рівно на десяту. Хірург, що оперуватиме вашу доньку дуже зайнята людина. У нього усе розписано по годинах.

-Іду, - відповів Коля спокійним тоном, хоча насправді йому хотілося сказати дещо про ці так звані розписані години лікаря, проте стримав себе. «А якщо хірург не впишеться в відведений йому за графіком час, - бушував він від обурення і гніву мовчки, - то він що залишить мою Зоїньку стікати кров’ю на операційному столі? Чи може передасть скальпель медсестрі аби вона продовжила операцію замість нього?»

Горський розумів, що лікарі дійсно дуже зайняті люди і у них усе розписано по годинах, іноді навіть по хвилинах, тому що сам скільки років учився на медика, тому йому нічого злитися на слова медсестри, проте йому чомусь було так неприємно таке чути стосовно його донечки. Це ж рішалося її життя, а ця медсестра виміряла її подальшу долю у кілька годин. Так йому здавалося.

Коля поцілував Зою у щічки кілька разів, затримавши свою увагу на страшному опіку, котрий псував красиве личко його донечки. Скоро він щезне, а натомість на її обличчі засяє дитяча усмішка. Виходячи, Горський зронив кілька скупих, чоловічих сліз, котрі скотилися по його щоках. Він раптом відчув, як його права щока стала пекти і боліти, ніби він телепатично відчув те, що відчуватиме його донечка після операції, коли відходитиме від наркозу. Він доторкнувся рукою до щоки, затамувавши подих.

У коридорі на нього чекала бабуся, котра ходила в зад-вперед, не находячи собі місця від хвилювання. Побачивши його, вона миттю підійшла до внука.

-Вона плакала? – запитала Ліда Михайлівна, помітивши, що чоловік плаче.

-Ні, вона мужньо трималася, - відповів він бабусі, котра тремтячою пальцями витерла чоловічі сльози із щік. – Не проронила жодної сльозинки і взагалі не скиглила і не нила, що їй страшно і моторошно.

-Вона у нас мужня, вся у тебе.

-Ні, вона така ж мужня, як і Каріна. Вона ціною власного життя врятувала життя нашої ласточки.

Таку зворушливу розмову перервали слова медсестри, котра раптово з’явилася біля них, проте вони навіть не замітила, як вона підкралася раптово до них. Або вони просто були такими заклопотаними власними почуттями, що не помітили наближення дівчини.

-Ви Горський? – запитала вона стривоженим голосом, від  чого її хвилювання відразу ж передалося батькові і бабусі маленької пацієнтки.

-Так, - кивнув Коля.

-Ваша кров не підходить для переливання крові вашої доньки, - повідомила вона. – Можливо мати дівчинки здасть свою кров. Переважно ...

-На жаль це неможливо зробити, - сухо мовив Коля.

-Чому? – здивувалася медсестра, зробивши такий вираз обличчя, по котрому він зрозумів, що подумала дівчина. – Вона, що боїться голки?

Все-таки Коля ніяк не міг звикнути до чорного  гумору лікарів. Як він планує вжитися у роль лікаря, коли взагалі його не розуміє? Ось навіть зараз медсестра, можливо, таким способом намагалася підбадьорити сумних родичів пацієнтки,  а Коля сприйняв це, як особисту образу, і готовий був накинутися на бідолашну із звинуваченнями у байдужості і повній відсутності такту.

-Хіба що медицина так далеко зайшла, що уміє брати кров у мертвих?! – і собі пожартував Горський. Можливо, все-таки йому вдасться влитися у цей медичний світ.

Лідія Михайлівна лише осудливо глянула на внука, проте йому не дорікнула жодним словом.

-Мати дівчинки померла, - повідомила вона. – Може моя кров підійде? – запитала старенька жінка.

-Розумієте, для молодого організму не дуже добре, коли у нього вливають кров старших людей, - спробувала медсестра якось більш тактовніше пояснити причину неможливості таке зробити.

-Розумію, - спокійно відповіла Лідія Михайлівна.

-У вашої доньки дуже рідкісна група крові, - продовжила пояснювати медсестра. – Четверта резус негативний. У нас є невеличкий її запас, проте завжди на всякий екстрений, непередбачений випадок потрібна більша її кількість.

-Але ж ви розумієте, що мою дружину не воскресити, що тоді будемо робити, - негарно пожартував Коля, стискаючи кулаки від гніву, що у ньому почав прокидатися від лікарської халатності. – Чому ви в останню хвилину перед операцією повідомляєте про таке? Де я маю зараз дістати четверту групу крові?! Ви мені скажіть, будь ласка!

-Колю, не будь таким, - стала заспокоювати внука Лідія Михайлівна, погладжуючи його по руці. – Не насідай на бідолашну дівчину. Це не її вина.

-А чия тоді? Якому працівнику цієї медичної установи мені сказати дякую за те, що моя донька може померти на операційному столі тільки із-за нестачі потрібної кількості крові?! – став кричати Коля на весь коридор.

-Колінька, заспокійся, милий, - намагалася угомонити чоловіка літня жінка.

-У мене четверта група крові резус негативний, - почувся жіночий, мелодійний голос зі сторони, котрий Коля відразу упізнав. – Куди мені пройти, аби здати кров?

Горський хотів сказати, аби вона забиралася геть зі своєю допомогою, проте зрозумів, що як би йому не хотілося цього визнавати, але у цю хвилину Невську послали самі небеса, тому він змовчав, тільки гнівно зиркаючи на небажану рятівницю його донечки.

-Пройдіть за мною, - попросила медсестра Олю, котра на прощання стиснула руку Лідії Михайлівни, сказав тій:




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше