Частина 36

Люсьєн, зціпивши зуби, взяв себе у руки. Ну, не в тому сенсі, аби взятися за свою чоловічу гордість. А в іншому. А якщо точніше, йому би дуже хотілося, аби Оля взялася своїми ручками за причину його страждань, і полегшала його муки. Та ця Невська була такою правильною, що йому нічого не світило з нею аж до весілля. Та йому не привикати до такого. Це вже не вперше йому було настільки кепсько, що хотілося дертися на стелю від не реалізованого бажання. Але нічого, він себе утішав, у першу шлюбну ніч він відірветься на повну. Ця кралечка, котрою була Оля, варта була того, аби на неї стільки чекати. І скоро він отримає те, чого так давно бажає від неї.

Він розмірковував над тим, якою буде Оля у ліжку: скромною чи ненаситною? Чоловік більше схилявся до другого, тому що з такими формами, якими володіла ця королева спокуси, неможливо бути іншою. Вона виглядала такою звабливою спокусницею, можна, навіть сказати розпусницею, у тому червоному платті, в котрому він її уперше побачив, що першою його думкою, котра виникла стосовно неї у його голові було бажання здерти з неї її то «шльондрівське» вбрання і зайнятися з нею коханням прямо там на столі у кабінеті її батька при тому, що сам Павло Федорович знаходився у кріслі за тим же столом. «І ще дивується, що я хочу одягти її у паранджу! – сердився Люсьєн. – Звісно мені не хочеться, аби інші мужики витріщалися на неї. Я ж то знаю, про що вони усі мріють, коли бачать її у такому вигляді.»

-А Люсі також прилетіла з моїм батьком? – почув він голос нареченої, тому змушений був знову звернути на неї увагу, хоча йому хотілося на неї взагалі не дивитися, аби не спокушатися її формами.

-Так, - відповів він неохоче. – Але вони, здається, з Павлом Федоровичем посварилися. Ти ж знаєш Люсінду. Вона повна моя копія не тільки зовні, але і у середині. Страшенно ревнива! Варто лише аби Павло Федорович комусь усміхнувся і вона уже собі казна-що уявляє. Будь-то стара бабця або навіть чоловік. Вона і тут нафантазує грандіозну зраду!

-Люсьєн, чому ти величаєш мого батька так офіційно? Ти ж знаєш, як він цього не любить. Тим паче тепер, коли твоя сестра скоро стане його дружиною. А ви ж ровесники.

-Двійнята, - уточнив чоловік так, ніби його наречена цього досі не знала. – Та й мені чомусь здається, що весілля не буде, судячи по її стривоженому і розлюченому голосу, коли вона мені телефонувала минулого разу. Вона готова була порвати твого батька на дрібні шматочки. Фурія одним словом! Марно, що вона пофарбувалась у інший колір. Суть свою не приховаєш за краскою для волосся. Коли ти родилася рижою лисицею, то ніколи не станеш білим пухнастим зайчиком. Я їй про це мільйон разів твердив. До речі, я так тобі нічого і не сказав про зміну твого іміджу. Білявкою тобі краще, аніж брюнеткою .

-Спасибі,  - подякувала Оля нареченого. – Я рада, що тобі подобається. Мені також страшно подобається мій новий колір волосся.

-Та й кучері тобі до лиця.

-Накінець-то не прийдеться вирівнювати волосся кожного ранку або псувати їх ламінуванням.

-Це твої природні кучері? – здивувався Люсьєн.

-Представ собі таке!

-Класно. Тобі так набагато краще, люба. З чорним волоссям ти виглядала старшою на десять добрих років. А тепер ти виглядаєш школяркою!

-Дякую. Мені приємно.

-Тепер я починаю хвилюватися. Як я буду виглядати поруч з тобою? У свої тридцять я виглядаю старшим на шість, а то і сім років, а тепер поруч з таким дівчиськом, яким ти стала, буду схожим на твого батька.

-Не перебільшуй, Люсьєне. Ти тільки у костюмах виглядаєш старшим, а коли одінеш джинси і звичайнісіньку футболку, то – прямо студент-старшокурсник! Крім того у костюмах і із краваткою ти – такий імпозантний чоловік! – звабливо сказала Оля, розглядаючи чоловіка оцінюючим поглядом.

-Переконала, люба, - спокійно і радісно відповів Люсьєн, коли помітив іскорки у очах нареченої. – Тепер я постійно носитиму костюми.

-Люсьєн, глянь, що то за згарище? – запитала Оля раптово, показуючи рукою кудись через вікно.

Він поглянув на те місце, куди вказувала рука дівчини. Дві хвилини уважно роздивляючись почорнілий будинок від недавнього пожару, він, знизивши плечима, відповів, що не в курсі.

-Що то за будинок? Я чомусь не пам’ятаю, аби тут це бачила. Коли стався пожар?

-А ти згадай, як давно ти тут була в останній раз. Ти ж переїхала на власну квартиру уже більше року назад.

-Точно, - погодилася вона, виходячи із машини. За нею послідував і чоловік. – Я не навідувалася до батьківського дому уже більше півроку назад.

-Ну, видиш, за цей час тут могло хтозна, що трапитися.

-А я пригадую, - вигукнула Оля, підійшовши ближче до паркана. – Тато говорив якось про страшну пожежу, що сталася у нашому районі. Правда, я не звернула тоді особливої  уваги на те. Так, пропустила мимо вух.

-Яке жахіття! – важко здихнув Люсьєн, роздивляючись чорні рештки того, що колись було красивим домом. – І це колись було будинком?! І тут мешкали люди?!

-Як страшно, Люсьєне, - тихо мовила Оля, на очах котрої уже виступили сльози. – Ти собі представляєш, що відчували хазяї, коли повернулися додому і перед їх очима постала ця моторошна і страшна картина.

-Тихо-тихо, - став заспокоювати чоловік наречену, приголубивши її, коли побачив, як з її очей хлинули  сльози. - Люба, не плач.  Ти що? Моя маленька! Не бери це так близько до свого серця. Тихенько. Не треба плакати, - він гладив її по голові, заспокоюючи.