Частина 20

      Трагедія сталася одного похмурного осіннього дня. Небо було затягнене хмарами ще з самого ранку. Дощ періщив цілий день. Жовтень почався холодами і тому більшість жителів столиці сиділи по своїх домівках, перечікуючи хмуру і неприємну негоду. У школярів були осінні канікули, тому дітлахи взагалі не висовували своїх носів на сирі вулиці, а сиділи натомість вдома, у своїх гаджетах і спілкувались одне з одним тільки за допомогою мобільних телефонів, планшетів і комп’ютерів. На київських вулицях можна було побачити тільки тих людей, котрі поспішали або на роботу, або в магазин за продуктами чи ліками, або в особистих справах.

           Каріна і Коля на той час жили у великому будинку на околиці міста, в досить пристойному районі. Будівля була дуже красива і нова, налічувала аж два поверхи. Молода пара збудувала цей будинок за власні кошти п’ять років тому. Через це вони дуже пишалися своє домівкою, де у молодої сім’ї народилася і Зоїнька. Тут вони були щасливі вчотирьох.

          Того жахливого дня ніщо не передвіщало біди, котра зруйнує їхні життя. Коля зранечку побіг в медінститут, де він проходив інтернатуру. Машину він залишив у гаражі так, як у ній ще з вечора спустило колесо і йому ніколи було його чинити. Ліда Михайлівна ще два дні тому поїхала у гості до своєї старої приятельки.

         - Тому вдома були тільки Каріна і Зоїнька, - мовила сумно жінка, витираючи непрохану сльозу, котра скотилася по її старечій щоці. – Чому я тоді поїхала? Чому тій Зіні саме тоді закортіло зі мною побачитися? Чому не раніше або чому не пізніше? Якби я була дома, то цього би не сталося!

         Жінка замовкла, розплакавшись на очах гості. Оля сиділа мовчки і не знала, що їй зробити, аби втішити стареньку жінку. Що такого вона могла їй сказати, аби забрати її біль? А нічого! Цей біль тепер буде з нею постійно, аж до останніх її днів. І ніхто не зможе його притупити чи полегшати. Навіть час не зможе. Хоча і говорять, що через багато років страждання притупляються, проте спогади постійно нагадують про лихо, котре сталося так раптово і до котрого ніхто не був готовий.

       - Пожежники приїхали вчасно, - продовжила Лідія Михайлівна, схлипуючи, - аби врятувати життя нашої маленької дівчинки. Нашого ангелочка! – говорила бабуся крізь сльози, ніжно дивлячись на правнучку і погладжуючи п’ятирічну дівчинку по голівці. – Проте Каріну врятувати їм не вдалося.

        Лідія Михайлівна на цих словах замовкла, не маючи сили говорити далі. Сльози душили її.

      - Бабусю, не плач, - стала благати стару жінку дівчинка, взявши її за руку і погладжуючи по ній своєю малесенькою долонькою.  – Не треба.

       Оля була настільки зворушена побаченою сценою, що не витримала і також розплакалася. Сльози котилися з її очей, затуманюючи погляд. Її дуже здивував вчинок Зої, котра виявилася настільки чутливою і мужньою у свої пять років, чого Оля аж ніяк не очікувала. Це навпаки стара жінка повинна була втішати дівчинку, котра таке пережила, а на справді виходило навпаки – мале зайченя втішало свою прабабусю. Зоя у цю хвилину була схожа не на маленьке беззахисне дитя, а на дорослу дівчину, котра уже мала певний життєвий досвід і знала, як треба діяти у таких дорослих ситуаціях.

      - Вона задихнулася чадним димом… - продовжила Лідія Михайлівна, ковтаючи сльози. – Дверна балка закрила єдиний прохід до порятунку. Там її і знайшли рятувальники уже неживу… - На цьому слові жінка знову замовкла, не в силах говорити через сльози, котрі душили її. Зоїнька продовжувала гладити стареньку по руці, ніжно і лагідно дивлячись на бабусю своїми маленькими оченятами, повними співчуття і співпереживання. Проте на дитячому обличчі не було видно жодної сльозинки. Це насторожувало Олю. Так не повинно було бути. Це тільки свідчило про те, що дівчинка замкнулася у собі, загородилася від болючих спогадів, котрі вона пережила. Забуття стало її найкращими ліками проти нестерпного болю, котрого п’ятирічна дівчинка була не в змозі винести.

      - Проте їй удалося урятувати наше зайченя, - жінка з такою любов’ю глянула на Зою, що у Олі перехопило подих  від побаченого. – Каріночка випхала донечку через прохід у дверях для собаки, котрий Коля змайстрував власними руками буквально тиждень до трагедії. Зоїнька хотіла мати цуценя… Якби не цей прохід, то разом із Каріною  біля дверей рятувальники знайшли б іще одне бездиханне тільце… - На цьому стара жінка так розревілася, що її тіло здригалося від ридань.

        - Не плач, бабусю, - знову стала утішати прабабусю дівчинка.

       Оля також плакала, її серце розривалося від болю. Тому вона не почула, як відкрилися вхідні двері і на кухню зайшов непомітно внук старої.

       - Що ти тут робиш? – спитав сердито Коля, спопеляючи Олю своїм грізним поглядом, котрий нічого доброго не передвіщав. – Бабусю, що це ти знову плачеш?! – схвильовано запитав він жінку, коли побачив у якому стані вона була. – Навіщо знову згадуєте минуле? – кричав він дуже голосно і сердито, від чого його донечка вжалася у куточок, спостерігаючи за батьком великими, наляканими очима. – Тобі же не можна хвилюватися!

      - Досить кричати! - вступилася Оля, помітивши реакцію дівчинки на крик власного батька. – Ти лякаєш Зоїньку!

       - А ти хто така, аби мені вказувати у власному домі! – накинувся Коля на Олю, забувши на мить про стару жінку і про маленьку дівчинку.