Розділ 2 ШУМ У ПОРОЖНЕЧІ

Сніданок у їх новій реальності був тихим. Марк готував каву — справжню, зернову, яку він навчився молоти вручну. Це був ритуал: тертя керамічних жорен, запах, що поступово заповнював кухню. Раніше він просто натискав кнопку, і стимулятор впорскувався йому в кров. Тепер він цінував процес.

Еліза сиділа біля вікна, спостерігаючи за вулицею. Її настрій сьогодні був кольору розведеної акварелі — спокійний, але з ноткою меланхолії.

- Ти знову це робиш? - тихо запитала вона, не обертаючись.

- Що саме? - Марк поставив перед нею горнятко.

- Читаєш менею Я відчуваю, як твій погляд ковзає моєю спиною, наче ти намагаєшся вгадати, на якій я частоті.

Марк зітхнув і сів навпроти.

- Вибач. Це... це сильніше за мене. Раніше я бачив лише цифри, пульс, рівень ефіру, кредитну історію. Тепер я бачу твій сум, і мені хочеться його виправити. Але я не знаю як.

Еліза обернулася. Її посмішка була теплою.

- Марку, почуття не треба “виправляти”. Їх треба проживати. Навіть сум. Це те, що робить ранок живим.

Вона накрила його долоню своєю. Тепло її шкіри викликало в нього сплеск ендорфінів, але цього разу це був не хімічний коктейль від корпорації. Це був відгук його серця. Він почав звикати до цієї “незручної ніжності”, до того, як близько вона підійшла до його внутрішніх барикад.

Але їхню ідилію перервав тріск старого термінала, який Марк переобладнав для зв’язку з Нарою.

- Марку, у нас проблема. - голос Нари був напруженим. - На сороковій вулиці стався спалах.

- Черговий депресивний зрив? - запитав Марк, уже хапаючись за куртку.

- Гірше. “Сірий шум”. Хтось розповсюджує старі корпоративні заглушки — маленькі пластирі, які блокують почуття. Люди які не витримують реальності, добровільно повертаються в “режим очікування”. Але ці пристрої кустарні. Вони не просто пригнічують біль, вони стирають особистість.

Марк і Еліза переглянулись. Те, що вони вибороли рік тому, тепер розмивалося страхом.

- Я йду за тобою. - рішуче сказала Еліза.

- Ні, це може бути небезпечно. Якщо вони полюють на тих, хто відчуває...

- Твоя здатність бачити емоції — це радар, Марку. А моє натхнення — це ліки. Ми не можемо дозволити місту знову заснути.

Вони вийшли в місто. Нью-Ефір виглядав як поранений звір, що одужує. На стінах — яскраві графіті, але в підворіттях — люди з порожніми очима.

На сороковій вулиці вони побачили натовп. В центрі стояв чоловік, він не кричав і не плакав. Він просто стояв, притиснувши до скроні маленький сріблястий диск. Навколо нього простір ніби вицвітав, перетворюючись на монохромну пляму.

Марк сконцентрувався. Він побачив емоційне поле цього чоловіка — воно було схоже на вихор із чорного дроту. Чоловік боявся. Він так сильно боявся втратити роботу, житло, себе, що обрав небуття.

- Він не витримує тиску кольору, - прошепотіла Еліза.

Марк підійшов ближче. Його дар підказав йому: “сірий шум” поширювався не випадково. Від чоловіка тягнулась ледь помітна цифрова нитка до фургона, що стояв неподалік.

- Це не просто відчай, Елізо. Це маркетинг. Хтось продає їм порожнечу під виглядом порятунку.

Коли Марк зробив крок до фургона, з нього вийшли двоє. Вони були вдягнені в ідеально чисті сірі костюми — анахронізм у сучасному брудному місті. Їх обличчя були нерухомими масками.

-Пане Соренс, - сказав один із них. Його голс був позбавлений будь-яких інтонацій. - Ви заважаєте людям відпочивати. Компанія “Амнезія-Тек” піклується про тих, кого ви покинули в цьому хаосі почуттів.

Марк відчув, як рука Елізи міцніше стиснула його лікоть. Їхнє кохання було світлом, але тепер вони зрозуміли, світло завжди відкидає тіні. І ці тіні навчилися давати здачу.

- Ви не даєте їм відпочинок, - сказав Марк, відчуваючи, як у його венах знову починає зароджуватись золоте сяйво. - Ви забираєте в них єдине, що має значення. Право бути живими.