Безкольорове

«Коли небо зникло, люди забули, що таке колір.
Вони малювали біле коло на сірій стіні і вірили — це все, що лишилось.»
— уривок з хронік зруйнованого міста, знайдений Хронікером

Світ, який залишився після катастрофи, був сірим.

Без неба. Без світла, окрім мерехтіння пилу.
Порожні міста, зруйновані будівлі, пусті вулиці, де давно ніхто не ходив.

Ніхто не пам’ятав, як виглядає небо.

Вони — живі, але забуті.
Відчужені від світу, що був колись.

У одному з таких міст жила дитина на ім’я Тарік.
Він не знав, що таке синє, червоне чи жовте.
Для нього колір — це було щось зі старих книг, які ховали у руїнах.

Одного дня Тарік знайшов шматок сірої гіпсової стіни.
Він узяв шматок в руки і почав малювати на ній коло.

Біле коло. Велике, світле, порожнє.

Інші дивились на нього з підозрою.

— Що це? — питали.
— Небо, — відповідав Тарік, не знаючи, що це таке.
— Ти брешеш, — казали. — Неба немає.

Та щовечора, коли Тарік засинав, йому снилось біле коло, що світиться, розростається, огортає його в тепле світло.
У снах з’являлись тіні — спогади, забуті обличчя, далекі голоси.

І тихо поверталась пам’ять.

Одного ранку на руїнах з’явились перші кольорові плями.
Хтось намалював маленький червоний квадрат.
Хтось — зелену лінію.

Тарік дивився і усміхався.
Бо навіть коли забувають — колір може повернутись через малюнок.

Небо — це не тільки колір. Це пам’ять. І навіть без кольорів вона не зникає.