Кобальтове

«Кобальтове — це не синє. Це тиша між світами.
Колір, який бачать лише ті, хто вже не чекає відповіді, але все одно слухає.»
— з останнього збереженого запису місії «Орбіс-9», розшифровано Хронікером

Коли станція «Орбіс-9» втратила зв’язок із Центром, вона стала могильником тиші.
Залишився один — лейтенант Каї Йоанн, бортовий оператор зв’язку.
Його завданням було — слухати. Навіть тоді, коли всі канали мовчать.

Станція оберталася навколо планети в ритмі один оберт за 18 годин. Її вікна показували Землю, вкриту хмарами, затягнуту сірістю, як утомлене око.
Каї мав побачити небо зверху, але його не пускали далі орбіти.

Низ мовчав. Верх не питав. Каї дивився і намагався не згадувати обличчя сина, яке розмилося з часом, як карта, що стерлася.

На 312 дні мовчання на станцію прийшов сигнал. Старий. Спотворений. Високочастотний.
Лише одна фраза розпізнається у шумі:

«Тут більше не видно неба. Принеси його з собою.»

Каї не знав, чий це голос.
Але він відкрив віконний щит, і тоді вперше за життя побачив справжнє небо.

Не Землю. Не купол. Не сітку супутників.
А небо за межами людської пам’яті.
Кобальтове. Темне. Глибоке. Бездонне.
Воно не світилося — воно вбирало світло, як океан.

Каї не плакав.
Він просто вимкнув усі системи.
І став очима, що дивляться.
Бо хтось там унизу, навіть якщо їх більше немає, попросив принести небо назад.

Коли зв’язок із «Орбіс-9» остаточно обірвався, архівні програми вважали місію втраченою.
Але через кілька років у пустелях південної півкулі знайшли уламок корпусу.
На його поверхні вирізане лазером:

«Небо пам’ятає. Воно все ще тут.»

Кажуть, іноді, коли хтось стоїть під нічним небом на покинутій Землі — над ним блимає синій вогник. І світла крапка в небі — не зірка, а погляд зверху. Того, хто не забув.