Чорне

«У них не було зір. Вони забули, що таке темрява.
Але одного дня небо вимкнули — і хтось почав бачити.»
— з фрагмента технічного журналу станції «Вертикаль-9», конфісковано Хронікером

У мегаструктурі «Вертикаль-9», небо було програмоване.

Світло йшло згори, з панелей, прикріплених до стелі центральної шахти. Понад три тисячі метрів угору лише щільні блоки технології.
Всі поверхи жили у режимі рівномірного освітлення, колір — згідно з календарем комфорту.
У понеділок — теплий бірюзовий.
У п’ятницю — м’яко-бежевий.
У неділю — ідеальний світловий баланс.
Чорного не існувало.

Лорен Мейл, спеціаліст відділу атмосферних налаштувань, працював на 487-му поверсі, в секторі «Освітлення-Психо». Його завданням було підтримувати емоційно нейтральне небо.
Не надто синє — викликає ностальгію.
Не надто рожеве — може активувати тривогу.
Жовті тони — під забороною.
Білий — тільки в лікувальних кластерах.

Він ніколи не бачив нічого іншого.

Інструкція забороняла вмикати ручне затемнення. 

«Темрява — шкідливий фактор з епохи до стабілізації. Вона породжує химеру».

Але вночі з 14 на 15, через аварію на рівні 3п-вент, центральне живлення обірвалось.

Лорен прокинувся серед абсолютної темряви.

Не було кольору. Не було шуму. Лише власне серцебиття.

Спершу — паніка.
Потім — тиша.

А потім він підняв очі вгору і побачив… зірки.

Між тріщинами вентиляційного отвору згори проступило справжнє небо: мовчазне, далеке, нефільтроване.
Не плоске. Не пастельне. Глибоке. Безмежне. Живе.

Чорне. Але не порожнє.

У ньому щось рухалось.
Не штучне.
Не змодельоване.
Щось, що існувало поза його розумінням і водночас всередині нього самого.

Через сім хвилин живлення відновили. Панелі спалахнули бежевим. Усі системи ввімкнулись.
Лорен знову став працівником відділу освітлення.
Але з того дня він почав малювати.
Спершу — чорні кола. Потім — точки. Потім — нескінченність.

Його звільнили через «деформацію сну та порушення протоколу свідомості».
Але інші працівники теж почали скаржитись на сновидіння, в яких небо не світилось, а дихало. І в якому блищало щось, що не мало імені.

І хоч зірки знову сховались — той, хто бачив їх хоч раз, вже ніколи не плутає світло з правдою