Блідо-блакитне

"У снах я бачу небо, яке дихає. Воно змінюється, наче я.
Але вдень — воно мертве. Таке, яким його хочуть бачити інші."
— фрагмент зі сну об’єкта №244, занотований Хронікером

У місті Купол-7, небо було завжди однаковим.

Блідо-блакитне, майже рівне, без жодної хмари, без сонця. Світло було фільтроване через скляні панелі. Температура — стабільна. Атмосферний шум — контрольований.

Усі діти, народжені в межах купола, знали, що так і має бути. Небо — як стеля великої, досконалої кімнати. Його не треба помічати. Його не треба запитувати.

Тео було одинадцять. Він любив спостерігати за ґратами вентиляційних решіток і уявляти, що за ними — не труби, а ліси.
Це була гра, заборонена не словами, а поглядами вчителів.

Аж поки він не знайшов фотографію.

Вона випала з книжки, яку йому дали в навчальному центрі: "Історія технологій цивілізації 3.0".
Фотографія була маленька, потерта, і від неї пахло старим пластиком. Але на ній було… небо. Не з Купола.

Не схоже.
Синє, як щось живе. З білими розмитими шматками вати — хмарами. Ніби воно могло говорити. Або ховати щось.

Тео не показав фотографію нікому.
Він сховав її в кишені й в ту ніч не міг заснути. Його очі не закривались, бо згадували той колір, такий глибокий, що хотілося впасти в нього.

Наступного дня він пішов вище, до обмеженої зони — поверхів, куди не пускали дітей.

Він піднявся на аварійному ліфті, який працював тільки для техніків. Але Тео раніше бачив, як вводять код. Очі пам’ятали.

Там, угорі, не було нікого. Лише прозора сфера даху, що закривала небо куполом. Воно — таке ж бліде, рівне, пласке. Але за ним... щось рухалося?

Тео примружився.

Хмара.

Сіра, тиха, повільна. Вона пливла над склом. І була не на картинці — справжня. Жива.

Її рух не передбачали календарі. Вона пливла, і від неї пахло дощем. І свободою.

Він розсміявся. Голосно. Так голосно, що сигнал пішов до Центру Спостереження.

Він не тікав. Просто стояв і дивився. І плакав.
Бо це небо…
Воно дихало.

Його ізолювали.

Діагноз: "Перцептивне відхилення третього ступеня".
Фотографія була вилучена.
Батькам видали офіційне пояснення: напад сну, нічого небезпечного.

Але через тиждень у дитячій групі №19 декілька дітей почали малювати хмари. Їхні неба були вже не рівно-блакитні, а строкаті, з білими візерунками.

Це назвали вірусом уяви.
Систему перезавантажили.
Вікна перефарбували тонованим фільтром.

Але…

…іноді, кажуть, якщо довго вдивлятись у фільтр, за ним знову щось пливе. Щось м’яке, змінне. Щось, що не можна контролювати