Колір неба
Пролог. Сліпий Хронікер
Я ніколи не бачив неба.
Мене народили внизу, під землею, де світло не падає, а лише відлунює. Тут не буває ні дня, ні ночі, тільки час у штучних інтервалах. Мене вчили, що небо — це вигадка старих, міф, залишок недосконалого світу. Але сни... сни кажуть інше.
Кажуть, я хворий.
Кажуть, бачити сни про кольори — це рецидив давнього розладу. Щось на кшталт ірраціонального спадку: образи, передані з кісткового мозку в пам’ять, яка ніколи не була моєю.
Кажуть, таких, як я, небагато. Або ми вміємо добре прикидатися.
Мене називають Хронікером Кольору. Я слухаю. Записую. Малюю у словах те, чого не бачив.
Вони приходять до мене — ті, хто бачив небо.
Хто не мав права на спогади.
Хто ховав очі, але все одно зберіг те світло.
Історії різні.
У когось небо було м’яким, блакитним, тихим.
У когось — як поранена шкіра, що запалала від гніву.
У когось — важке, мов свинець.
У когось — живе, прозоре, вічне.
Я записую всі ці історії, бо вірю:
Колір неба — це не відтінок. Це пам’ять. Це стан. Це спосіб бути людиною.
Я не знаю, навіщо мені це.
Але в кожній історії я бачу уламок чогось цілого.
Немовби в кожному кольорі заховано ключ.
Ключ до того, що було втрачено.
Ключ до того, що ще може повернутися.
Перша історія — про хлопчика, що побачив хмару.
Але я, Сліпий Хронікер, вже знаю — це не просто хмара. Це тріщина в оболонці нашої сліпоти.
#554 в Фантастика
#81 в Антиутопія
#169 в Наукова фантастика
Відредаговано: 09.09.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
