Частина 23/2

Чесно, я не думав, що вечір, який починався настільки багатообіцяюче, обернеться для мене тим, що я носом розмалюю асфальт. Ну от серйозно — хто ще зумів би так епічно зіпсувати момент, коли хотів узяти дівчину за руку? Звісно ж я. Вона йшла поруч, сміялася з якоїсь моєї дурнуватої історії про Вадима, який одного разу переплутав шампунь із гелем для миття посуду (і ще тиждень пахнув «яблучною свіжістю» ), і я вже бачив цей момент: наші руки майже торкаються, я трошки простягнув пальці, готуючись переплести їх із її тонкими, як раптом — бам! Саме в цю мить якийсь клятий кур’єр на самокаті врізався в мене з боку.
Я навіть не зрозумів, що відбувається, як уже летів носом у землю. Приземлення вийшло ефектне: обдерті лікті, розбита брова, і, здається, ще й коліно в крові. От і все. Так я хотів виглядати героєм в її очах, а вийшов придурок, який показово перекинувся на рівному місці.
— Марк! — Елла аж підскочила до мене, а я лежав, відчуваючи, як лікті печуть, а брова тепер схожа на відкритий фронт бойових дій. — Ти в порядку?
— Та я завжди так, — намагався жартувати, підводячись. — Трохи акробатики на вечір, щоб не було нудно.
Вона закотила очі, але в її погляді було стільки турботи, що я мало не розтанув.
— Ти весь у крові! — вигукнула вона, почала метушитися, шукаючи в сумці серветки. — Це треба обробити, поки інфекцію не заніс.
— Інфекцію? — я криво усміхнувся. — Волошко, ти звучиш, як моя бабуся.
— Не жартуй, — строго сказала вона й підняла на мене очі. В них було щось таке, що змусило мене замовкнути. Вона схопила мене за руку й потягла вперед. — Ходімо, крамниця поруч, усе владнаємо.
Я оторопів. Вона тягне мене, ніби я якийсь школяр, а не двометровий здоровань, який звик сам вирішувати, куди йти. Але, чесно кажучи, мені це навіть сподобалося. Хто тут у нас чоловік, питається? Хоча я швидко взяв ініціативу — переплів наші пальці й сам пішов уперед, ведучи її.
Вона кинула здивований погляд на наші руки, але нічого не сказала. Це мовчання було солодше за будь-які слова.
Дійшовши до крамниці, Елла почала підійматися сходами на другий поверх, а я йшов за нею, ще й милуючись, як вона впевнено ступає, поки я кульгаю позаду, ніби ветеран після війни. І тут я побачив букет на прилавку.
Ого. Троянди. І не якісь там дешеві — гарні, дорогі. І в мене в голові одразу з’явилася думка: «А це ще що? Ще один конкурент?» Серйозно, хто так підкочує? Букети в крамницю?
Я насупився й буркнув:
— Це від кого?
Елла помітно знітилася.
— Я й сама не знаю, від кого, — сказала тихо. — Можливо, помилилися.
Але її очі… Я помітив у них тінь страху. Не збентеження, не розгубленість — справжній страх. І це вибило мене з колії. Що відбувається? Хто цей таємничий «шанувальник» і чому він викликає в неї таку реакцію? Я вирішив не розпитувати зараз, але зарікся: я обов’язково дізнаюся.
— Ходімо, — сказала вона й рушила далі.
Я пішов за нею, і вже на порозі кімнати запитав:
— Ти тут живеш?
— Ага, живу й працюю, — усміхнулася вона. — Правда зручно?
— Ага… — промовив я, зачарований атмосферою. — Відразу видно, що ти маєш справу з мистецтвом.
Вона почервоніла, відвернулася й почала ритися в шухляді.
Її кімната була… інша. Там панував не безлад, а радше творчий хаос. На столі — фарби, аркуші з ескізами, олівці, пензлі. На стінах — кілька картин, які явно були її руками створені: дівчина у вінку, нічне місто, польові квіти. Усе це було таке… живе. І таке її.
— Знайшла, — сказала через хвилину й витягла аптечку. — Ходімо в кімнату.
Я слухняно пішов за нею й сів на стілець. Вона нахилилася до мене з перекисом і ватою, і я вперше зрозумів, що іноді приємно бути пораненим. Бо відчувати її теплі пальці біля свого обличчя було кращим за будь-які перемоги на тренуваннях.
— Буде боляче, — попередила вона й торкнулася рани.
— Заспокоїла, — усміхнувся я, хоча коли вона нахилилася до мене, я ледь не забув, як дихати. Її пальці були теплі, ніжні, хоч вона й намагалася діяти рішуче.
— Сильно пече? — запитала вона, коли обробляла рану на лікті.
— Та ні, я мужик, витримаю, — сказав я, але скривився.
Вона пирхнула.

— Мужик він… а ледь не знепритомнів від спирту.
— Це стратегія, — відказав я серйозно. — Якщо будеш мене жаліти, може, ще й поцілуєш, щоб швидше загоїлося.
Вона спалахнула, відвела очі. І я зрозумів: пробив.
Та в наступну мить я випадково зачепив стос паперів на столі. Вони розсипалися, і з них вилетів аркуш, що впав просто мені під ноги. Я нахилився підняти — і завмер. На малюнку було моє обличчя. Моє! Вона намалювала мене, і не просто якогось абстрактного хлопця — це був я, з усіма дрібними деталями: погляд, лінія щелепи, навіть усмішка. Сказати, що я очманів це нічого не сказати.
Я повільно підняв очі на неї. Елла стояла червона, як мак, і, здається, хотіла злитися з своїми шедеврами.