Частина 23/1

Марк

Я знову рятую тебе, Волошко, — слова самі вирвалися з моїх уст, коли я втримав її у своїх руках. Голос прозвучав трохи насмішкувато, але я відчував, як у грудях усе розтікається теплом. Вона здригнулася в моїх обіймах, а я дивився зверху вниз і ловив себе на тому, що навіть драбина під ногами вже не здавалася мені такою ненадійною, як її хистка постава за секунду до падіння. Це вже традиція, продовжив я, і не втримався від усмішки. Елла закотила очі, але куточки її вуст теж тремтіли від посмішки, і я подумав: може, у мене справді виробляється професійний талант рятівника. Щоправда, «професійний» без зарплати, зате з ризиком для серця — бо кожного разу, коли бачу, що вона може впасти чи подряпатись, мене ніби хтось б’є у груди.
Повернуся трохи назад — ще з того моменту, коли ми йшли від дівчат. Вадим попереду тицяв у телефон і сміявся сам до себе, явно переписуючись з Христею. Ну, я ж бачив, як він сьогодні буквально випрошував у неї номер, ще й так незграбно, що дивитися було боляче, але водночас смішно. «Чувак, ти як першокласник, що просить поділитися ручкою», — хотілося сказати, та я стримався. У Паші настрій був не найкращий, і він ішов поруч, час від часу зітхаючи. Це від нього було незвично — він зазвичай веселун, а тут дивлюся — плечі опущені, погляд кудись у бік, не схожий на себе. Ми розійшлися на перехресті, але вирішили ще трохи прогулятись. І тут Вадим першим завів розмову — от він завжди так, ніби спеціально відволікає всіх від кислих думок.
— Ну що, — каже, — ви як, живі?
— Ага, — відповідає Вадим, навіть не відриваючись від телефона. — Христя каже, що в неї котик на шиї спить, і вона не може встати. Я їй пишу, що я теж можу спати на шиї.
Ми з Пашею вибухнули сміхом, а він тільки знизав плечима, мовляв, нормальна логіка.
Після хвилини мовчання Вадим звернувся до мене:
— Марку, а ти шо, весь вечір на соплях?
Я усміхнувся, бо справді, навіть не приховував, що думками не тут.
— Та ні, — кажу, — просто думаю.
— Ага, думає він, — підколов Паша. — Знаємо ми, про кого ти думаєш.
Я відчув, як вуха налилися жаром, але замість того, щоб заперечувати, вдихнув на повні груди.
— І знаєте що, хлопці? Я вирішив. Мені набридло оце ходити колами. Я впевнений у своїх почуттях до Елли. І хочу перейти на серйозний рівень.
Вадим присвиснув.
— Нічого собі заявочка!
— Не смійся, — сказав я. — Я реально думаю завтра ввечері на шашликах сказати їй. Але не хочу злякати. Вона… ну, вона особлива.
— Ну то й кажи прямо, —Паша серйозно подивився на мене. — Краще чесно, ніж тягнути кота за хвіст.
Я кивнув, хоча всередині серце калатало. А Паша раптом зітхнув:
— От вам добре. У вас хоч щось рухається. А в мене Надя тільки бачить мене — і вже втікає. І серйозно не сприймає. Я наче якийсь клоун, а не хлопець, який реально в неї закоханий.
Це було дивно чути. Паша, який завжди жартує, раптом говорить так, ніби щось всередині його гнітить. Я глянув на нього і вперше відчув, що він пригнічений по-справжньому.
— Слухай, — сказав я. — Ти ж знаєш Надю. Вона не така, що одразу кидається в обійми. Але це не значить, що шансів нема. Ти ж упертий.
— Це правда, — сумно посміхнувся він. — Я не збираюсь здаватись. Просто інколи хочеться, щоб і вона хоч якось проявилась.
Ми ще трохи йшли мовчки. А в голові у мене вже крутився завтрашній вечір. Як це буде? Скаже вона щось у відповідь? Усміхнеться? Чи, може, відвернеться? Така крихітна думка — і вже серце стискає так, що хоч стій, хоч падай.
На тренуванні Єгор мене ганяв так, ніби я сам попросив подвійне навантаження. Я ловив м’яч, бігав, стрибав, але відчував, що думками знову літаю десь далеко — точніше, десь поруч із Еллою. Єгор, звісно, помітив.
— Марк, ти шо, закохався? — крикнув з середини залу. — Бо ти сьогодні як вітром здутий.
Я тільки махнув рукою, а всередині сміявся: «Точно здогадався».
Після тренування я ходив по квартирі, як лев у клітці. Не знав, куди подіти себе. Хотів побачити свою Волошку. Урешті, не довго думаючи, вирішив — поїду до крамниці. Але там її не було. Уже збирався йти, коли мене окликнув сивуватий чоловік.
— Молодий чоловіче, ви не Еллу часом шукаєте?

— Так, — сказав я, здивовано зупинившись.
— Вона поїхала подрузі допомогти щось намалювати. Там студія якась, танцювальна, здається.
Я подякував йому і відразу зрозумів: студія — це ж Дашина. Я її одного разу підвозив, пам’ятав адресу. Все, рішення прийняте — поїхав.
І от, коли я зупинився недалеко від студії, побачив її. Елла стояла на верхній сходинці тієї старої драбини, трималася ледь-ледь, і серце в мене зупинилось. Я тільки встиг подумати: «Вона ж впаде!» — як справді вона похитнулася. Але я вчасно підбіг, встиг підхопити й притиснути до грудей. І от тоді сказав те саме про «традицію». Вона бурчала щось про те, що я перебільшую, але я тільки сміявся.
— Давай я потримаю драбину, — запропонував я. — А то твої акробатичні номери мене точно доконають.
Вона трохи подумала, але погодилася.
Поки я стояв унизу й тримав цю кляту драбину (а це, повірте, ще те випробування для чоловічої натури, коли хочеться дивитися не на дерев’яні сходинки, а на дівчину, яка над тобою малює), я нарешті звернув увагу на стіну. Малюнок… Мене пробрало. Там була дівчина, дуже схожа на Дашу, яка танцювала в навушниках, а довкола неї ніби розліталися ноти. Таке відчуття, що музику можна було почути, навіть не надягаючи навушники.
— Ти маєш талант, — вирвалося в мене. — Серйозно. Це ж крутіше, ніж деякі графіті в центрі.
— Та ну, — зніяковіла вона. — Це вперше я таке малюю.
— Тоді я хочу, щоб ти й мене намалювала, — сказав я напівжартома.
Вона здригнулася й випустила з рук кісточку. Я нахилився, підняв, простягнув їй, але помітив: щоки червоні, очі ховає. Хоч я ж нічого такого не сказав, правда? Хіба що подумав.
Ми весело закінчували роботу. Точніше, вона малювала, а я подавав усе, що треба, намагався хоч трохи допомогти. І постійно ловив себе на тому, що вигадую дурнуваті історії, тільки щоб змусити її сміятись. А в неї така посмішка, що світ одразу стає теплішим.
Коли малюнок був готовий, ми почули крики Даші. Спершу тільки її захоплені вигуки, а потім і саму її. Вона обійняла Еллу, притисла до себе, ледве не задушила від радості, потім тицьнула їй у руки шоколадку й сказала: «Це ще краще, ніж я уявляла!» Я стояв поруч і думав: «Ото вже кавалер із мене. Нічого їй не купив». Треба виправлятись.
— А ти що тут робиш? — обернулася Даша до мене. — Невже на танці записався? Думаю, тобі підійшов би полденс!