Частина 22

Осад після розмови з Сашком ще залишився, як туман, що не розвіюється навіть під сонцем. Він сидів усередині й чіпко тримав мої думки. Незрозуміле відчуття чогось неминучого не відпускало, мовби над головою висів невидимий дамоклів меч, і я, хоч і не бачила його, але відчувала кожною клітиною. Та відкладати життя в сторону через цей тривожний фон було безглуздо, тому я вирішила піти виконати прохання Даші — бодай зайнятися чимось конкретним, а не варитися у власних переживаннях.
Я закінчила зміну в крамниці й почала збирати речі. Щойно я кинула у рюкзак пензлі та кілька баночок фарби, задзвонив телефон. На екрані — «Надя». Включила гучний зв’язок, щоб мати вільні руки.
— І уявляєш! — з порога заговорила вона, навіть не привітавшись. — Поліз до мене у вікно! Просто взяв і поліз! Бо, бачиш, захотів ще трохи побути зі мною. Ніби мені того вечора було мало!
Голос у Наді був обурений, але я її знала. Надя й «обурення» — це майже як Паша й «серйозність». Тобто на словах одне, а на ділі… зовсім інше. Я навіть бачила подумки її очі, які точно зараз світилися так, що хоч ліхтарі на вулиці вимикай.
Я намагалася щось вставити, та марно. Надя тараторила, як кулемет:
— Ти розумієш? Я вже лягла спати, а він — бац! — і у вікно! Я мало не впала з ліжка! Каже: «Скучив». Ну це ж нормально?! Хто так робить?
Я усміхнулася краєчком губ. Хто так робить? Та, мабуть, тільки той, кому справді не байдуже. Але ж Надя цього ніколи не визнає.
— Ну, і що ти йому? — спитала я, шукаючи палітру.
— А що? Відправила назад! Кажу: «Є двері, ними й заходь!» — голос її був рішучий, але вже без того пафосу, який був спершу.
Я вже знала цю її манеру: спершу кричить, а потім, коли емоції спадають, у словах прослизає справжнє.
Я пішла до столу, щоб дістати пензлі. І тут мій погляд спинився на блокноті. Він лежав, трохи присипаний пилом і фарбовими плямами, такий знайомий і такий винний у моєму теперішньому стані.
Я відкрила його. Сторінки перегорталися легко, а потім — стоп. Портрет. Його портрет. Марк.
Серце зробило кульбіт. Я всміхнулася сама собі. Малювала я його тоді, коли ще не розуміла, що взагалі відчуваю. А тепер, глянувши на той малюнок, я наче знову пережила кожну мить останніх днів: його погляд, усмішку, і — так, отой поцілунок. Від спогаду щоки запалали.
— Агов! — крикнула Надя так, що я аж підскочила. — Ти там заснула?
— Ні, ні, все добре, — поспіхом відповіла я й закрила блокнот.
У цей момент прийшло повідомлення від Даші: «Ось адреса студії».
— Гаразд, мені вже час, — сказала я у слухавку. — Даша скинула адресу.
— Ну добре, але ми ще не закінчили! — ображено пробурмотіла Надя.
— Аякже, — усміхнулася я і вимкнула телефон.
Я швидко переодягнулася в зручні шорти та футболку. На щастя, початок жовтня був лагідний: ні холоду, ні дощу. Взувши кеди, я взяла рюкзак із фарбами та рушила.
Вийшовши з маршрутки, я одразу побачила Дашу. Вона стояла біля студії, як завжди усміхнена, і махала рукою, ніби ми розлучилися щонайменше рік тому.
— Дякую, що виручила! — вигукнула вона. — З мене шоколадка.
— Ловлю на слові, — підморгнула я.
Ми перекинулися ще кількома словами, і Даша повела мене до студії.
Стіна, яку вона показала, була… викликом. Сіра, пошарпана, з плямами часу. Та водночас рівна й велика, як чисте полотно. Мені захотілося відразу оживити її кольорами, наповнити рухом і музикою.
— Чудове місце для роботи, — сказала я вголос.
— От і добре, — відповіла Даша. — Сашко вже приніс драбину. Якщо щось треба — я в студії. Тільки зроби так, щоб було видно, що це танцювальна студія, а не реклама «Зоряних воєн».
Я розсміялася. Даша мала талант у найсерйозніших моментах видати щось таке, що одразу розряджає атмосферу.
— Домовилися, — сказала я.
Вона пішла, а я залишилася сам на сам із сірою стіною. Я довго на неї дивилася, може, хвилин двадцять. У голові крутилися десятки ідей, але жодна не здавалася ідеальною. І зрештою я зробила те, що завжди: вдихнула глибоко й узялася до роботи.
Перший мазок. І все. Потекло. Наче хтось розв’язав мені руки й думки. Робота пішла, і я вже бачила в голові картину: силуети танцівниць у русі, хвиля кольорів, легкість і музика в кожному штриху.

Я вибралася на останню сходинку драбини, щоб домалювати верх композиції. Стіну потрібно було дотягнути саме там, угорі. Я зробила один мазок, другий… і раптом нога зрадницьки ковзнула.
Я зойкнула, заплющила очі й уже була готова зустрітися з асфальтом. Уявила, як лежатиму в калюжі фарби, розливаючи синє й червоне навколо себе, мов якась абстракція «падіння митця».
Але замість удару я відчула сильні руки, що міцно схопили мене й пригорнули до грудей.
Я розплющила очі. Переді мною — він.
Марк.
— Я знову рятую тебе, Волошко, — його голос був трохи насмішкуватий, але теплий. — Це вже традиція.