Частина 21

Елла

Двері за хлопцями зачинилися, і в кухні стало тихо так, що навіть чай у чашках здався мені занадто гучним. Усе ніби зітхнуло, і я відчула дивну, несподівану порожнечу. Марк мене поцілував. Я ще раз це повторила в голові: він мене поцілував. Сказати, що я цього не очікувала, — це нічого не сказати. Я очікувала чого завгодно: що він посміється з мого підгорілого млинця, що знову пожартує, що в черговий раз скаже щось таке, від чого я почервонію. Але цього… цього точно ні.
І момент, коли до нас на кухню завалилося півгуртожитку, став для мене наче викриття якогось злочину. Я відчула себе винною, хоча не розуміла, у чому саме. Серце калатало так, ніби мене застукали на гарячому. А Паша… Паша все зрозумів. Я бачила це по його погляду, як він кілька разів хитро зиркав у бік Марка й мене. Хотілося в цей момент провалитися крізь підлогу.
А Марк… Чесно, я не знала, що думати. Навіщо він це зробив? Чи йому справді подобаюся я, чи це був просто якийсь порив емоцій? А якщо він пошкодує? В голові крутилися десятки питань без відповідей, і чим більше я про це думала, тим більше плуталася.
Ну і що це було? — раптом прорізав мої думки голос Наді. Вона, звісно, не могла мовчати. — Ви що, разом? І чому я не знаю?
— Ні… тобто я не знаю… — я почала плутатися, а слова вилітали кудись самі. — У нього ж дівчина…
— Стоп-стоп, яка дівчина? — перебила мене Надя й так здивовано підняла брови, ніби я щойно оголосила, що Марк таємно одружений.
— Ну… пам’ятаєш, на вечірці, коли ми танцювали? До нього на шию кинулася якась дівчина, і я подумала…
Надя не дала мені договорити.
— Ха-ха-ха! — вона буквально заливалася сміхом. — Мілана? Та ну, перестань! Мілана ніяка йому не дівчина. Вона його колишня, яка ніяк не може змиритися з цим статусом.
Я завмерла.
— Колишня? — повторила я, наче мені треба було ще раз почути це слово, щоб повірити.
— Колишня, — підтвердила Надя. — І, чесно, досі не розумію, навіщо він узагалі з нею зв’язався.
— Стоп. — у розмову встряла Христя, яка від ентузіазму ледь не перекинула чашку. — Яка Мілана? Часом не Золотаренко Мілана?
— Так, — невпевнено кивнула Надя. — Ти її знаєш?
— «Знаю» — це, мабуть, занадто голосно сказано, — Христя театрально закотила очі. — Але вона якось приходила сюди з Лією. Та, що в нас у гуртожитку живе. Господи, що ми тоді від неї не наслухалися! «У вас тут брудно», «як тут можна жити», «це жах». А потім…
Тут Христя зробила драматичну паузу й підняла палець угору, немов лектор перед найцікавішою частиною.
— А потім ми почули такий вереск, що в мене в селі навіть свині перед Великоднем тихіше кричать! — Христя вже реготала. — І знаєш чому? Бо вона побачила комашку. Маленьку! Навіть не таргана. Залізла аж на тумбу й почала розмахувати качалкою, ніби збиралася воювати з тим бідолашним створінням.
Я уявила цю сцену й мало не вдавилася чаєм.
— Серйозно? — тільки й змогла вимовити я.
— Серйозно, — кивнула Христя, все ще сміючись. — Увесь гуртожиток тоді збігся дивитися на це чудо. Ми досі такого цирку не бачили. Правда, Мело?
— Ага… — тихо відповіла Меланка, але її голос був якимось відстороненим. Вона дивилася в чашку, ніби там варився весь сенс її життя.
— Ну від Мілани цього й можна було очікувати, — додала Надя, хмикнувши. — Вона ж «голубих кровей».
— Та ні, ну це треба ж так… — пробурмотіла я, ще раз прокручуючи почуте. У голові почало прояснюватися: значить, вона не дівчина Марка. Вона колишня. І якщо чесно… навіть краще.
— Але можеш не хвилюватися, — Надя підморгнула мені й по-доброму поплескала по плечу. — Вона тобі точно не конкурентка.
Я відчула, як мої вуха почали горіти.
— О так, важко було не помітити, як Марк майже не відлипав від тебе очима, — підтакувала Христя.
— Та перестаньте ви… — я спробувала відмахнутися, але відчувала, що моє обличчя перетворюється на червоний ліхтарик.
А дівчата тільки перезирнулися й почали хіхікати.
Я опустила голову й намагалася сховати усмішку, яка все одно тягнулася до губ. Серце все ще билося від того несподіваного поцілунку, а тепер ще й ці слова… Марк дивився. Не просто дивився — не відводив очей. І я це відчувала.

Я нервово обвела кухню поглядом, поки дівчата продовжували кепкувати, і мій погляд зупинився на Меланці, яка вже хвилин двадцять сиділа й перемішувала ложкою холодний чай, що давно втратив і смак, і запах, і будь-яку логіку свого існування. Вона так відсторонено підперла голову рукою, що скидалася на статую якоїсь міфічної мучениці, якій замість тернового вінця підсунули гуртожитську скатертину.
— Ти в порядку? — запитала я тихо, але так, щоб вона не мала можливості вдавати, ніби не почула.
Дівчата одразу замовкли. І тепер уся наша маленька «трибунал-компанія» втупилася в Меланку.
— А. Так, так, усе добре, — поспішно відказала вона, піднісши кружку до губ, ніби хотіла заховатися за нею, як равлик за мушлею.
— Точно? — не відставала Христя. — Ти ще після магазину була якась поникша.
Меланка лише відвела погляд убік і прикусила губу.
— Та просто… живіт болить. Ці дні, розумієте, — видушила вона.
— Чого ж ти відразу не сказала? — Надя вже почала ритися у своїй сумочці, як досвідчений аптекар. — У мене є знеболююче.
— Та ні, не треба, — одразу почала відмахуватись Меланка, мов від настирливої мухи. — Я краще піду полежу.
— Точно? — ще раз перепитала я, бо в її очах було щось інше, ніж просто «ці дні».
— Так, так, усе нормально, — повторила вона, і цього разу її голос уже звучав твердіше, хоч і дивно глухо.
— Ну як знаєш, — Надя перестала порпатись у сумці, але вираз її обличчя явно казав: «Я тобі не вірю».
Меланка зібралася й вийшла з кухні до кімнати. За нею залишився лише холодний чай і відчуття якоїсь тривожної тіні.
Я саме зітхнула, коли телефон на столі завібрував. Повідомлення. Від Сашка: «Через годину прибуде нова партія книг». Я кивнула сама собі. Час знову ставати «книготоргівцем».
— Мені вже час, — сказала я, збираючись.
— Та й я піду, — підтримала Надя.
Ми розійшлися по своїх справах, і я вирушила до крамниці.
Коли переступила знайомий поріг, мене одразу зустрів несподіваний краєвид — на прилавку стояв величезний букет троянд. Майже такий, як минулого разу, але цього разу квіти були темнішого відтінку — густо-бордові, ніби крапля вина, змішана з нічною таємницею.
Я завмерла. Букет. І перша думка — а що як це від Марка? Автоматично з’явилася усмішка, така безглузда й широка, що я навіть сама відчула, як щоки почали палати. Бо разом із букетом у пам’яті сплив момент нашого поцілунку. І знову хвиля тепла, десь аж до кінчиків пальців.
Я навіть розмріялася на секунду, але швидко отямилася: «Стоп, Елло, не вигадуй. Ти ще точно не знаєш, що він там насправді думає».
Сашка не було, і я вирішила прибрати прилавок. Витерла одну половину, взялася переставити букет, щоб дістатися до другої, і тоді з нього випав невеликий аркуш. Я нахилилася, підняла його — і серце зупинилося.
Це було фото. Фото, де Марк цілував мене.
Я відчула, як земля під ногами ніби захиталася. Мить — і всі ті солодкі спогади обернулися в лід.
Перевернула фото. На звороті напис, від якого кров схолонула: «Смачне було варення, Габріелло».
Я застигла. Всередині все зжалося в маленький клубок страху. Руки затремтіли. Це що, жарт? Хтось так вирішив позбиткуватися? Але ж звідки… звідки в когось це фото? І хто… ХТО написав це ім’я? «Габріелла». Я не згадувала про нього з моменту прибуття сюди. І саме це найбільше налякало.
— Ні, цього не може бути, — прошепотіла я сама собі.
Дзвінок біля дверей різко вдарив у вуха. Я здригнулася, серце вискочило десь у горло. Обернулася різко, мало не впустивши фото.
Це був Сашко. Я ледве не розплакалася від полегшення.
— Ого, Марк швидко, — сказав він із посмішкою, глянувши на букет.
Я, мабуть, виглядала так, ніби побачила примару, бо його обличчя одразу змінилося.
— Що сталося? — він відразу підкотився до прилавку.
Я мовчала, не знаючи, чи варто показувати йому це. Але Сашко вже сам узяв листок, прочитав напис. Його обличчя спалахнуло злістю, губи самі собою випустили лайку.
Але дивним було інше: він не здивувався.
— Тобі більше нічого не приходило? Не було нічого дивного? — запитав він швидко.
— Та… ні… здається… — я ледве видавила з себе.