Частина 20/3

Момент було зруйновано. Знову! І, чесно кажучи, у цей момент я відчував себе так, ніби хтось навмисне грає зі мною в підступну гру: тільки-но я наближаюся до чогось справжнього й крихкого, як у двері врізається життя зі своїми друзями, сміхом і безкінечними коментарями. Хоча, мушу визнати — цього разу я все ж встиг. Я поцілував її. І вона відповіла. Відповіла, хай і несміливо, але від того навіть солодше. Якщо чесно, тепер цей поцілунок вертівся в моїй голові, мов заїжджена платівка, і я був не проти знову натиснути «повтор».
Але доля вирішила інакше: на кухню, наче на парад, завалилася ціла компанія. Дві дівчини, одна з яких уже встигла стати об’єктом настирливих залицянь Вадима — він, як завжди, був із пакетами, наче готувався заснувати власний супермаркет. За ними, майже танцюючи, пройшли Надя з Пашею. І якщо перша виглядала хоч якось серйозно, то другий вів себе, ніби в дитячому садку: щипав її ззаду, а вона відмахувалася. Сцена нагадувала мені мультик: маленький чортеня і свята мучениця, яка страждає від «любові» надто енергійного прихильника.
Паша підняв погляд від Наді, потім перевів його на Еллу, зупинився на її обличчі й запитально підняв брову. Ось тут я відчув, як у мене сіпнулася щелепа. Йому, розумієш, досить було одного погляду, аби скласти картину. Він побачив її рум’янець, розтріпане волосся і все зрозумів. О, геній! Дайте йому медаль за надмірну спостережливість!
— О, млинці, — вигукнув Вадим, мовби відкрив Америку.
І все — мить була знищена остаточно. Вони навалилися на тарілку, мов зграя голодних вовків. Дівчата ще нашвидкуруч доробили кілька бутербродів, і в кімнаті запахло теплом, хлібом, маслом і... моїм невдоволенням.
— Ммм... комусь явно пощастить, — прокоментував Вадим, жуючи й підморгуючи так, ніби вже знає, кому саме.
— Так. Мені, — майнула думка в моїй голові, і я мало не сказав це вголос.
Елла тим часом ніяково посміхнулася й перемішувала чай у чашці. Я ж не зводив із неї очей. Буквально. Вона, звісно, намагалася уникати мого погляду, ховала посмішку й опускала очі, але що більше вона тікала, то більше хотілося зловити її й не відпускати. Я підсунувся ближче, так, щоб наші коліна торкнулися. І, чесно кажучи, цей дотик зарядив мене більше, ніж будь-який тренажер у спортзалі.
Елла занервувала. Засовалася на місці, поправила футболку, втупилася в чашку з чаєм так, ніби в ній раптом розчинилися відповіді на всі питання всесвіту. А я сидів, сміявся сам до себе й намагався не виглядати ідіотом, якого тільки що підстрелили очі дівчини.
— То, як згодні? — раптом почув я голос Вадима й відчув штурхан у бік.
— А? Що? — прокинувся я від власних думок і, мабуть, виглядав так, ніби мене щойно витягнули з підводного човна.
— Кажу, ми про все подбаємо, правда? — повторив Вадим.
— Про що подбаємо? — я все ще не вловлював нитки розмови.
— Ну якби ти не був такий зайнятий, — наголосив Паша, — то почув би, що ми запрошували дівчат до мене на шашлики завтра.
Я підняв брову. Ага, от воно що. Паша тим часом бровами грав, переводячи погляд із Елли на мене, мовби хотів прокрутити в повітрі напис «Вони тепер тіла разом!». О, чесно, я мріяв у той момент вмазати йому по тій усмішці.
На щастя, за мене це зробила Надя. Вона, помітивши, як почервоніла й збентежилася Елла, дала Паші по руці. А цей ідіот, замість того щоб хоча б удавати каяття, схопив її руку й поцілував. Я бачив, як Елла дивиться на них і усміхається, а всередині мене народилася думка: «Може, шашлики й не така вже й погана ідея. Бо там — свіже повітря, природа й можливість хоча б трохи побути поруч без свідків, якщо пощастить».
— Все буде на нас. Від вас тільки присутність, — заявив Паша, наче генеральний організатор весілля.
— І купальники! — додав Вадим, підморгуючи.
— Та щоб ти в басейн упав, — пробурмотів я собі під ніс, але вголос нічого не сказав.
Дівчата перезирнулися, але мовчали, явно зважуючи всі “за” і “проти”. Першою порушила тишу Меланка:
— Ну гаразд. Тільки не довго, нам до одинадцятої потрібно бути в гуртожитку.
— От і добре, — Вадим аж засяяв. — Будемо раді вашій компанії!

Я тільки кивнув, хоча в голові вже крутив варіанти, як би використати цю нагоду. Але мої думки перервав рингтон мого телефону. На екрані висвітлилося”Тренер”. "Дуже вчасно".Я відійшов, відповів, і він, як завжди, коротко та ясно повідомив: тренування переноситься на раніше. Повернувшись, я ск хлопцям про зміни.
— То як? — знову запитав Паша, наче боявся, що ми всі втікли у свої думки.
Дівчата погодилися, Вадим задоволено потер руки, а ми почали збиратися.
Я підійшов до Елли. Вона, як і очікувалося, заметушилася. В її очах була така дивна суміш хвилювання й розгубленості, що я мимоволі подумав: «Надіюсь, це через мене». А всередині все стискалося й хотіло кричати: «Та не бійся ти мене! Я ж не кусаюсь! Якщо не попросиш, звісно».
Вадим тим часом розважався із Христою, вибиваючи з неї номер телефону. За столом залишилася сидіти задумлива Меланка, яка втупилисяі в свою чашку, ніби це було найцікавіше заняття на світі, а Надя, склавши руки на грудях, явно чекала, коли ми нарешті звалимо.
— Не будь такою колючою, кучеряшко. Чи ти не хочеш, щоб я ішов? Так би й сказала, — Паша нахабно посміхнувся.
— Ще чого! — пирхнула Надя й відвернулася.
Він, замість того щоб відступити, швидко поцілував її в щоку. Надя почервоніла, мов помідор, і, буркнувши щось собі під ніс, пішла прибирати.
А я? Я стояв перед Еллою, дивився, як вона переминається з ноги на ногу, ніби готується втекти, і намагався зібратися докупи. Вона дивилася на мене так, ніби я зараз знову кинуся до її губ, і, чорт забирай, якби я зробив це — може, й не пошкодував би. Але я вирішив: досить на сьогодні. Не хочу, щоб вона боялася мене. Я не хочу викликати в ній страх. Хочу зовсім іншого.
Тому замість тисячі слів, які крутилися в моїй голові, я видавив із себе жалюгідне:
— Бувай.
— Бувай, — відповіла вона тихо й підняла на мене очі. Цього погляду мені вистачило, щоб мурашки пробігли по спині.
Я розвернувся, зробив кілька кроків, а в голові пульсувала єдина думка: «Ну все. Це тільки початок. Я її не відпущу».