Частина 20/2

Я ніколи не думав, що звичайний середньостатистичний день універу може перетворитися на справжню епопею, але, мабуть, зі мною інакше й бути не може. Особливо, коли поруч Паша зі своїми «геніальними» планами. Здавалося б, просте завдання: побачити Еллу. Ну от що тут складного? Але ні, моє життя вирішило, що все має бути максимально драматично, абсурдно і, як він любить казати , «з пригодами, які потім можна розказати онукам».
— Зараз, хвилинку, — каже Паша, вже витягаючи телефон.
Я скептично спостерігав, як він відходить убік, відвертаючись так, ніби збирається замовляти чиєсь убивство, а не просто комусь подзвонити. За кілька хвилин він повернувся, і обличчя його світилася тією самою рішучістю, яка зазвичай передує катастрофі.
— Є план, — гордо заявив він.
— О Боже, почалося, — простогнав я. — Ну давай, Мерлін, вражай своєю магією.
— В мене є знайомий, Арсен. Він живе в гуртожитку, тільки в хлопчачому блоці. План такий: ліземо до нього через вікно, а там — хоп! — переходимо до дівчат.
— Ого, та ти геній! — підхопив Вадим, ледь стримуючи сміх.
— Є таке, — самовдоволено відказав Паша, а я подумав, що його самовпевненість колись таки доведе нас усіх до реанімації.
Ми обійшли гуртожиток з тильної сторони, там, де вікна виходили у парк. На щастя, людей було небагато, та й ті не надто звертали на нас увагу. Паша швидко відписав Арсену, і за хвилину в одному з вікон справді щось зашаруділо. Вікно прочинилося, і з нього визирнув хлопець нашого віку: темне волосся зібране у хвіст, у вухах — тонелі, на обличчі — вираз, ніби він тільки-но закінчив медитацію й тепер готовий приймати гостей із паралельного всесвіту.
— Салют! — кинув він весело.
Я машинально звів погляд угору і застиг.
— Це… третій поверх?! — ошелешено вирвалося в мене. — Я звичайно вибачаюсь, але я ще не навчився літати!
— Та ну, — відмахнувся Паша, — всього лише третій. Не двадцятий же!
— Велика різниця! — огризнувся я. — Хоч би парашут принесли, чи що.
— А ти чого там? — підняв брову Паша, звертаючись до Арсена. — Ти ж на першому поверсі жив.
— Переселили, — спокійно відказав той, наче його тільки що не викрили у зраді.
— І що тепер? — пробурмотів я, розуміючи, що в плані явно не врахували деталей.
— Лізьте по винограду, — з абсолютно серйозним виглядом сказав Арсен.
— Ти здурів! — обурився Паша. — Я що, Тарзан? Або мавпа з пальми? Я собі тільки шию зверну, мені й одного ока вистачає!
Я глянув на виноград, що густо оплітав стіну гуртожитку. Плетюки справді здавалися міцними… але ж то до першої спроби зірватися вниз. Але це ще не все. Більше мене хвилювало плече. Останні тижні були на диво спокійними, лікар заборонив занадто важкі навантаження, лишивши мені лише тренування в залі. Я ковтнув слину й нервово потер руки.
— Ну що ж, — пробурмотів я сам до себе. — Що не зробиш заради кохання. Як принц, що видирається на вежу рятувати свою принцесу. От тільки… замість принцеси мене там чекає фрік із тонелями. Надіюсь, хоч цілуватись не полізе… Брр.
— Ми підстрахуємо! — вигукнув Паша.
— Ага, знаю я вашу «страховку», — відповів я. — Поки зреагуєте, мене вже можна буде збирати у пакетик.
Вадим зареготав, і я злобно на нього зиркнув, але лізти все одно довелося. Пальці ковзали по листю, серце калатало, ноги тремтіли. Та зрештою, після кількох спроб і рясного поту, я таки дістався до вікна, схопив руку Арсена і переліз до кімнати. Смикнув рукою, щоб перевірити чи нічого не потягнув. Здається пронесло.
— Ну от бачиш, — сказав той, — я ж казав, що виноград міцний.
— Ага, ще трохи — і сам би ним підпер землю, як Атлант, — буркнув я, обтрушуючи руки.
— Дівчача частина прямо по коридору, — спокійно пояснив Арсен, — там будуть сходи вниз, перші двері, а потім піднімешся нагору. Кімната 412 — то Христі й Меланки. Машку не рахую, вона там майже не живе.
Я кивнув, і навіть не чекаючи на друзів, попрямував коридором. В голові калатало одне: зараз я побачу Еллу. Зараз. Зовсім скоро.
Нумерація кімнат тягнулася нескінченним рядом: 407, 409, 411… Ось і 412. Я постукав, серце гупало, як барабан на рок-концерті. Я навіть уявив, як Елла відкриє двері, побачить мене, здивується, а потім усміхнеться… Але двері мовчали. Я спробував натиснути ручку — і вона піддалася.
У кімнаті було тихо. Ані Елли, ані її подруг. Лише кілька розкиданих речей, підручники на столі, ковдра зсунута з ліжка. Я зітхнув.

— Ну, ясно. Принц прийшов, а принцеси немає, — пробурмотів я.
Я ще трохи побродив коридорами, зазирнув до кількох сусідніх кімнат, але Елли ніде не було. Уже хотів повертатися, коли почув голоси в кінці коридору.
Я вже обійшов майже весь коридор, постукав до кількох кімнат і навіть у відчинені двері заглянув, але — ні сліду. Елли не було. Мені здавалося, що я тут грав у якийсь дурнуватий квест: «знайди принцесу в лабіринті з кімнат». І з кожними новими дверима, за якими її не виявлялося, настрій падав нижче плінтуса.
«Все, — подумав я, повертаючись назад, — годі. Прийняв поразку, піду додому, вип’ю чаю, може, навіть засну і забуду, що я як ідіот ліз на третій поверх по винограду».
Я вже зробив крок у бік виходу, коли почув голоси з кінця коридору. Голоси гучні, чоловічі, з тією особливою інтонацією, від якої зуби зводить.
— Які ніжки… — протягнув один. — Щось я раніше тебе тут не бачив.
Я закотив очі. «О Господи, знову ці підкати з епохи динозаврів. Які ніжки, серйозно? Ви хоч книжки з дев’яностих перечитайте, може, знайдете щось свіжіше».
Я вже збирався розвернутися і йти геть, бо не хотів втручатися в чужі справи. Але тут почув:
— Відійдіть…
Тихий, невпевнений голос, але такий рідний, що я відразу відчув, як у грудях щось стиснулося. Це була Елла.
Мене мов струмом вдарило.
«Не зрозумів!», — подумав я. Щелепи самі собою зімкнулися так, що аж захрустіло. Я відчув, як всередині піднімається хвиля злості, і ноги самі понесли мене на звук її голосу.
Я зайшов у кухню й завмер.
Картина перед очима змусила мене очманіти так, що я ледь не забув, як дихати.
Біля плити, стискаючи в руках якусь дерев’яну лопаточку, ніби знаряддя захисту, стояла Елла. Стривожена, з розгубленим поглядом. І одягнена так, що мені довелося зробити надзусилля, аби не вирячитися, як останній йолоп. Короткі шорти, які відкривали стрункі ноги, і футболка, що облягала тіло так щільно, наче була зшита спеціально під неї. Я проковтнув клубок у горлі.
«І це вона тут так ходить? — блискавкою майнуло в голові. — В місці, де у половини хлопців пубертат навіть не думав закінчуватися? Та їх тут хоч відрами холодної води обливай!»
Над нею нависали двоє хлопців. Я їх знав. Третьокурсники, місцеві «ловеласи». Ті самі, що завжди намагалися показати з себе мачо, а насправді… та звичайні «тюбики» з гелем для волосся й пафосом замість мізків.
— Ну що, красуне, чого така скромна? — протягнув один із них, нахиляючись ближче.
— Та не бійся, ми добрі, — додав другий, і я помітив, як його погляд ковзає вниз, зовсім не до обличчя Елли.
Я відчув, як мої кулаки самі стискаються. Усередині все закипіло. Бажання врізати комусь по писку тільки зростало з кожною секундою. І головне — я бачив, як Еллі неприємно. Вона навіть зробила крок назад, але кухня була тісна, і відступати далі вже не було куди.
«Ну все, — подумав я, — ви самі напросилися».
Я зробив крок уперед, і підлога скрипнула так, що ті двоє нарешті повернули голови в мій бік.
— Ага! — сказав я, намагаючись тримати голос рівним, хоч усередині все вирувало. — Дивлюся, тут кастинг на дебілів проходить. Ви вже здали анкету чи ще думаєте?
Один із них зиркнув на мене, скрививши рот. Впізнав.
Елла переводила погляд з мене на них, і я бачив, як на її обличчі миготить надія й водночас хвилювання. Вона стиснула руки на лопатці так, що аж побіліли пальці.
— Та заспокойся, Ярмолов, — сказав другий, — ми ж просто спілкувалися. По дружньому.
— Я зараз «по-дружньому» комусь заїду в зуби так, що стоматологу на нову машину вистачить, — відчеканив я, крокуючи ближче.
Хлопці перезирнулися, і чорнявий поспіхом сказав:
— Та ми вже йдемо, все нормально. Там цей... до пар треба готуватися.
Коли вони зникли за дверима, я нарешті повернувся до Елли. Вона все ще стояла біля плити, ніби вросла в підлогу. Очі великі, трохи налякані, але такі неймовірно гарні, що мені довелося зробити глибокий вдих, аби зібратися.
— Ти… ти в порядку? — запитав я.
Вона кивнула, але я бачив, що їй руки ще трохи тремтіли.
— Дякую, — тихо сказала вона.
— За що? — спробував я всміхнутися. — Я ж не зробив нічого особливого. Просто нагадував двом клоунам, що в цирку їх вже зачекались.
Я стояв, і в мене всередині все кипіло, немов хтось поставив казан на вогонь і забув його зняти. Її щоки рожевіли так, що мені здавалося — ще мить, і я просто розтану від одного погляду. І тут я, замість того щоб спокійно поводитися, питаю якусь дурницю про запах. Ну от справді, Марк, молодець, геній підкатів — у найромантичніший момент згадати про млинці. Але, чорт забирай, саме це й врятувало ситуацію. Вона кинулася до плити, заметушилася, і я бачив, як на мить забула про все — навіть про мене. А я стояв, дивився на неї й відчував, як моє серце б’ється швидше, ніж тоді, коли я злазив по тому винограду до Арсена у вікно.
— Через мене? — не втримався я від усмішки, коли вона звинуватила мене в тому, що млинець ледь не згорів.
Вона тільки кинула на мене погляд — той самий, від якого хочеться або провалитися під землю, або стрибнути в хмари, бо точно не знаєш, як на нього реагувати.
Я підійшов ближче, взяв млинець і просто жбурнув його до рота. Такий гарячий, що я мало не обпікся, але прикинувся, що все нормально.
— Обожнюю млинці, — сказав я так спокійно, ніби нічого особливого не сталося.
— Гей! А спитати дозволу? — вона схрестила руки на грудях і так глянула, що я на секунду відчув себе школярем, якого впіймали на крадіжці булочки в їдальні.
— Будь ласка, — відповів я з повним ротом.
Вона засміялася, і цей звук відгукнувся десь глибоко всередині. Її сміх завжди діяв на мене, як музика. Я б слухав його безкінечно, аби тільки міг.
Потім вона взяла млинець, умочила його в варення й так демонстративно відкусила, що я ледь не подавився своїм.
— З варенням смачніше, — сказала вона й підморгнула.
Я дивився на неї, а потім — на її губи, де залишилася та крихітна крапелька варення. І тоді мозок відключився. Серйозно. Ніби хтось вирубив усі запобіжники, і залишилася тільки одна думка: «Спробуй».
Я нахилився й торкнувся її губ. Легко, ніби перевіряючи, чи справді вони такі м’які, як мені здавалося. Вони виявилися навіть кращими. Солодкі від варення, теплі, трішки тремтячі. Вона застигла, і я вже встиг подумати: «Все, Марк, кінець, тепер або дасть ляпаса, або втече». Але за мить вона відповіла. Нерішуче, боязко, наче не знала, чи має право. І це було найкращим підтвердженням того, що я не один у цьому божевіллі.
Я відчув, як мої руки самі лягли на її талію, притягнули ближче. Вона така крихітна в моїх обіймах, така тендітна, що я боявся навіть сильніше стиснути, аби не злякати. Моє серце стукало так, що, здається, його могли чути навіть ті третьокурсники-«мачо», які щойно тут крутилися.
Коли я відсторонився, ледве стримався, щоб не нахилитися знову.
— Ти права, — прошепотів я, відчуваючи, як хрипкий від хвилювання голос зрадницьки видає мене. — З варенням смачніше.
Вона горіла, наче вся кімната світилася від її рум’янцю. І я знову нахилився, вже не стримуючись, але тут у коридорі щось гупнуло. Гучний сміх, чиїсь кроки, гуркіт дверей. Ми здригнулися одночасно, наче нас справді застукали на місці злочину.