Частина 20/1

Марк

Було якось дивно вертатися до навчання після тижневого відгулу. Чесно кажучи, я вже встиг звикнути прокидатися не під дзвінок будильника, а коли сонце так нахабно світить у вікно, що й ігнорувати вже не виходить. А тут знову ці коридори, аудиторії, викладачі зі своїм «ви нам винні конспект, розрахунок і контрольну». В очах у більшості з них читалося: «ага, знову зник, а тепер роби вигляд, що ти зразковий студент». Але казати вголос не наважувались — певно, вже знали, що я все одно не відчую каяття. Лише Всеволод Володимирович, той самий сухорлявий викладач з економіки, який завжди чомусь носить краватку з качечками (і ніхто не наважується спитати — це стиль чи покарання долі), не забув нагадати мені про минулорічні «подвиги». Мовляв, «Марку, пам’ятай, як ти ледь закрив мій предмет? Не думаю, що цього року в тебе буде більше щастя». Я посміхнувся й чемно кивнув, хоча всередині крутилася лише одна думка: хоч казки розказуй, але мій настрій ти не зіпсуєш.
Бо ж сьогодні все було не так. Сьогодні я жив не парами, не заліками й не нотаціями. Сьогодні в мені гуділо дивне передчуття. Я ж знав її розклад — не тому що я сталкер, ні! Просто… ну добре, я сфотографував його. Але ж це, погодьтеся, не злочин, а турбота. У Елли сьогодні три пари. Три. І я мав хоча б одним оком побачити її, впевнитися, що вона реальна, а не наснилася.
Паші, мого вічного супутника в пригодах, поруч не було. Зник, як у воду канув. Ще з вчорашнього дня не відповідав на дзвінки, на повідомлення теж тиша. Востаннє я чув, що він збирався «перевірити на справжність» побачення Наді з якимось її однокурсником. І, судячи з того, що телефону він так і не взяв, перевірка пройшла з ефектами, яких він сам не очікував.
Я сидів на парі, коли двері раптом відчинилися, й у них, як за класикою жанру, зайшов… Паша. Про вовка промовка, та й вовк тут як тут. Вид його був — ну, скажімо так, як після нічного апокаліпсису. Сорочка вся пом’ята, ніби її справді пожувала корова й виплюнула. Волосся дибки, неначе він щойно виліз із розетки. І головне — під оком синів чудовий фіолетовий фінгал, від якого будь-який художник би заплакав від заздрощів.
— Можна зайти? — невинно спитав він, уже прямуючи до мого місця.
— І вам доброго дня, Сташевський, — сухо відповів Всеволод Володимирович, поправивши свої вічні окуляри. — Ви настільки поспішали на мою лекцію, що впали й підбили собі око? Чи, може, хтось вирішив відібрати у вас підручник?
Аудиторія вибухнула сміхом.
— Аякже, — з сарказмом протягнув Паша. — Зараз же кожен мріє віджати в студента підручник з економіки. Такі раритети на чорному ринку з руками відривають.
— Якби ж то так і було, — пробурмотів професор і повернувся до дошки, наче нічого й не сталося.
Я ж не витримав і нахилився до Паші:
— Що з тобою сталося?
— Надя зі мною сталася, — скривившись, прошепотів він.
— Це вона тебе так?! — аж підскочив я від шоку. — Ні, я знав, що молодша сестра Вадима не Божа кульбабка, але щоб настільки…
— Та ні! — перебив мене він, шиплячи крізь зуби. — Не вона. Але через неї.
За це він отримав недобрий погляд викладача, і ми змушені були замовкнути. Хоча в голові я лише й крутив: «через неї? Що ж там учора таке сталося?»
Та Паша, звісно, довго не витримав:
— А ти що, вже закадрив свою білявку?
— Я її ще не бачив сьогодні, — відповів я, вдаючи спокій. — І не «закадрити», а залицятися.
— Ого, який ми джентльмен! — здивовано підняв брови Паша. — А де ж твій букет, Ромео?
— Ще все буде. Для початку мені б її хоча б зустріти.
Після пар я вже біг до аудиторії, де мали бути заняття першокурсників-архітекторів. І справді, натрапив на кількох знайомих одногрупників Елли. Та самої її не було. І Наді теж.
— Ага, ясно, — підсумував Паша, що теж причвалав. — Зникли одночасно.
У дверях з’явився якийсь дивно одягнений хлопець, побачив Пашу — і відразу згорбився, немов щось винен, та швиденько попрямував на вихід. Я запитально глянув на друга, але той лише зробив вигляд, ніби нічого особливого. «Хм, ну гаразд. Але явно щось тут було», — подумав я.
Я вже майже втрачав терпіння, тому підійшов до двох дівчат, що стояли біля вікна й захоплено щось обговорювали.

— Привіт, ви не знаєте, куди пішла Елла? — звернувся я, намагаючись звучати максимально невимушено.
Дівчата були як небо й земля. Одна — в легкій жовтій сукні, із розпущеним волоссям, ніби з рекламного плаката. Друга — ніби одягнена з чужого плеча, весь образ якийсь незібраний, але в очах, якась боязкість.
— Вони пішли до гуртожитку, — відгукнулася перша. — Лія перевернула на сукню Елли каву, тож вона подалася з дівчатами переодягтися.
— Лія… — протягнув я. — А, так це ж подруга… Мілани! Я ж просив…
Зітхнув. «Ну будемо вважати, що це випадковість. Поки що».
Повернувся — а біля Паші вже стояв Вадим. Розповів усе, що почув. Той лише знизав плечима:
— У гуртожиток до дівчат нас точно не пустять. На вахті Яга сьогодні.
— От бляха, — не стримався Паша. І я з ним був абсолютно згоден.
Яга — вона ж Галина Інокентіївна, легенда всього студентського містечка. Кажуть, що до того, як стати вахтеркою, працювала наглядачем у тюрмі. Враховуючи, як вона дивиться на хлопців, що хочуть проникнути в жіночий гуртожиток, — я цілком у це вірив. Залізний голос, вічно насуплені брови й відчуття, що вона бачить тебе наскрізь. 
Ооо нам "пощастило " з нею познайомитися з близька. Коли ми були на другому курсі, а гормони грали, вирішили навідатися до першокурсниць. Так би мовити на чай. Але нас спалили. Точніше спалила. Як же ми тоді відхватили…Аж боляче згадувати. Вона тоді з'явилася ніби ні звідки з мітлою, думаю тепер зрозуміло чому—Яга, і як надавала нам. Не думав що жінки в такому віці на таке здатні. Після того випадку ми в ту сторону навіть не дивилися. До цих пір.
— А ти звідки знаєш, що сьогодні її зміна? — скептично спитав я.
— Середа. Це її день, — серйозно відповів Вадим.
— То що будемо робити? — втупився я на друзів.