Частина 19

Елла

Я сиділа на парі з історії архітектури й відчувала, як повіки стають важчими з кожною хвилиною. Мабуть, це був найнудніший предмет із тих, що ми вивчали. Ні, сам матеріал не був аж таким безнадійним, але Таїсія Михайлівна читала лекцію так, ніби хтось поставив її на сповільнений режим. Її голос нагадував мені монотонне цокання старого годинника на стіні у бабусиній хаті — наче час іде, а водночас зупинився. Я ловила себе на тому, що слова проходять повз мене, а я чую лише їхній ритм, і від цього ще більше хилить у сон.
Надя сиділа поряд, сперта на лікоть, і виводила ручкою якісь дивні візерунки на полях зошита. Виглядало так, ніби вона взагалі не тут, ніби її думки десь далеко — чи то на вулиці, чи то в учорашньому вечорі, про який ми обидві так старанно уникаємо говорити. Я спробувала зазирнути, що саме вона малює, але лінії й завитки були хаотичними, немов вона несвідомо переносила на папір свій неспокій.
Я озирнулася на одногрупників. Меланка з Христею сиділи трохи попереду нас, грали в морський бій і хихотіли. Судячи з похмурого обличчя Меланки, Христя вже потопила не один її корабель. Оля куняла, смішно відкривши рота — я боялася, що вона зараз почне хропіти, і вся група не витримає. Лія сиділа біля стіни сама, з одним навушником у вусі, щось нотувала у зошиті й мугикала під ніс. Валик — оце дивина — уперше сів в іншому кінці аудиторії. Раніше він завжди був біля нас, а тепер сидів насуплений, поглядаючи на Надю так, ніби хотів пробити її наскрізь. Я мимоволі усміхнулася: мабуть, їхнє «побачення» таки пройшло не надто вдало.
У першому ряду сиділи Василина й Аня. Та, як завжди, яскрава, малювала щось неоново-малиновим маркером прямо на руці, ніби її шкіра — це ще одна сторінка для творчості. Василина ж була повністю закутана у свої об’ємні речі, схожа на кокон. Тоді на вечірці я вперше побачила її в іншому образі — відвертому, легкому, живому. Але сьогодні вона знову сховалася, ніби той випадок був лише короткою акцією, подарованим випадком. І дивно: вона єдина з усієї аудиторії, хто справді слухав викладачку, дивилася на дошку з такою увагою, наче тут відкривали ключ до таємниць світу.
Від розглядання одногрупників мене відволік стук у двері.
— Можна? — запитала Іванна Михайлівна, заходячи до аудиторії. За нею ступив високий хлопець: брюнет в окулярах, з текою в руках. Він виглядав серйозним і трохи зніченим. У тиші пролунав звук падаючої ручки — Василина нахилилася, щоб підняти її, і на мить ніби розгубилася.
— Це Михайло, — сказала Іванна Михайлівна. — Він навчається на четвертому курсі вашої спеціальності й є одним із найуспішніших студентів.
— Ну звичайно, — прошипіла Лія, навіть не намагаючись говорити тихіше. — Одяг із секонду, окуляри… У нього ж на лобі написано — «ботан».
Я побачила, як хлопець зціпив зуби й поправив окуляри. Він кинув поглядом по аудиторії, на мить зупинившись на першому ряду, а потім він знову втупився у теку. Мабуть, почув слова Лії, але вдав, що не звернув уваги.
Іванна Михайлівна почала розповідати про конкурс. Суть була проста: потрібно намалювати відому будівлю й представити роботу. Бали ставитимуть не лише за сам малюнок, а й за те, як його подаси. Переможець отримає шанс поїхати разом із Михайлом до Києва, на конференцію, і виставити свою роботу у відомій арт-галереї.
У залі одразу піднявся гул. Я відчула, як у мені прокинулася цікавість. Виставка в Києві? Це ж мрія.
Коли вони пішли, уся група загомоніла.
— Цікаво, що це за галерея? — спитала Меланка.
— Ви що, не в курсі? — здивувалася Христя. — Це ж Blizart! Її створила відома художниця Єлизавета Білова. Вона ж новаторка, завжди шукає нових імен.
— Ну, з кресленням у мене чи не найкраще, — впевнено заявила Лія. — Тож перемога вже майже в кишені.
— Хіба? — втрутилася Оля. — У Василини теж добре виходить. Я бачила її нариси.
Я глянула на Василину. Вона сиділа так, ніби її не похвалили, а, навпаки, зробили їй прикрість. Вона ніяковіла від уваги, ховала погляд, і це навіть зворушувало.
— Ще побачимо, — скривилася Лія й, схопивши сумку, рішуче попрямувала до виходу.

Та коли йшла між рядами, зачепила рукою Надину каву. Вміст розлився мені просто на сукню, залишивши велику пляму. Добре, що бодай кава була вже холодна. Лія навіть не обернулася.
— От стерва! — крикнула їй услід Надя.
Я розгублено спробувала підняти сукню, щоб пляма не розтікалася, й озирнулася:
— У когось є серветки?
— Тримай, — відгукнулася Христя.
Я почала витирати пляму, але від цього вона тільки розповзлася ще більше. Відчуття безпорадності накотило хвилею.
— Це вже остання пара, — сказала я, зітхаючи. — Поїду додому, застіраю пляму.
— Так не годиться, — втрутилася Надя. — Ти ж не будеш так по універу ходити, а потім ще через усе місто їхати?
— Вона права, — підтримала Меланка. — Ходімо до нас у гуртожиток. Я дам тобі свої речі — ми приблизно одного розміру, підійдуть. А сукню попереш — до вечора висохне, все-таки спека.
— Не знаю… Якось незручно, — пробелькотіла я.
Меланка відмахнулася, ніби я сказала якусь дурницю:
— Та що ти! Заразом і пообідаємо.
— Я б з’їла млинців із варенням, — мрійливо протягнула Христя. — Ммм. Але готувати не вмію.
— Справді? Там же немає нчого складного, — здивувалася я.
— От і добре, — підхопила Меланка. — То приготуєш нам? У мене все є, що треба. Це буде плата за допомогу.
Я усміхнулася. Млинці я любила й готувати, й їсти. Та й справді — після всього, що сьогодні сталося, гуртожиток із дівчатами звучав значно привабливіше, ніж самотня дорога додому.
— Гаразд, — сказала я. — Домовилися.
Гуртожиток зустрів нас запахом вареної картоплі й котячим муркотінням із сусіднього вікна — якась дівчина вигулювала на підвіконні пухнасту кішку, та ще й співала їй щось пошепки. В коридорі пахло пилом, старим лінолеумом і трохи пральним порошком. Ми піднімалися сходами, і кожен поверх зустрічав нас своїми дрібними подробицями: десь на стіні були наклеєні кольорові стікери з побажаннями “гарного дня”, десь — залишки оголошень про розпродаж зимових курток, а на одному поверсі навіть висіла плакатна афіша якогось студентського концерту з підписом маркером: “Краще за рок — тільки сесія!”
Кімната дівчат виявилася просторішою, ніж я уявляла.