Частина 18

Марк

Звіт знову лежав переді мною, наче вирок. Сірі сторінки, розмазані цифри й таблиці, сухі рядки — усе це здавалося нестерпно нудним. А батьків голос, різкий, різаний, ніби ножем по склу, знову гримів над вухом:
— Перероби звіт, це нікуди не годиться!
Я вже не пам’ятав, у котрий раз він повторює цю фразу. Третій? Четвертий? Може й десятий. У голові гуло, але не від його слів. Думки давно полетіли кудись інше, у зовсім інший світ — туди, де пахло теплом, легким ароматом шампуню й чимось неймовірно ніжним, що залишалося на моїх руках після того, як я притискав Еллу до себе.
Її очі.
Бісові очі, від яких я знову відчував, як серце вибиває ритм сильніше за будь-який метроном. Чорт забирай, та як вона подивилася на мене тієї миті… Здавалося, що ще трохи — і все, я б зірвався, поцілував би її, забувши про все на світі. Але, як завжди, все мало бути зіпсовано. І хто? Мілана.
Я ледь не зціпив зуби при самій згадці її імені.
Я зустрівся з нею для того, щоб нарешті поставити жирну крапку в цій історі. Розмова була огидною, мов прокисле молоко. Вона сипала претензіями, згадувала минуле,те як нам було добре разом,“Кому це нам, цікаво?”, а коли зрозуміла, що я не збираюся давати їй жодного шансу, почала кричати. Особливо тоді, коли заговорила про Еллу.
— Це через ту дівку з вечірки, так? — кричала, а очі її горіли чимось хворобливо ревнивим.
Я спочатку хотів говорити спокійно. Але варто було їй вимовити ім’я Елли — чи навіть просто натякнути на неї — і в мені щось клацнуло. Я відрізав жорстко, навіть грубо:
— Це не твоє діло. І не смій до неї наближатится.
Мілана застигла на місці, в її очах промайнув проблиск розуміння, а тоді вона влаштувала дешеву драму — розридалася, театрально закривши обличчя руками, й побігла геть. Але я знав її характер. Вона могла бути здатною на будь-яку дурницю. І саме це мене лякало. Не за себе — за Еллу.
— Ти чого либишся, як кіт, що сметани об’ївся?! — батьків голос вихопив мене з думок.
Я навіть не встиг відреагувати, як у мене в лоб врізалася кулькова ручка.
— Ай! — тихо вилаявся, потерши чоло.
Батько стояв, схрестивши руки на грудях, і дивився так, ніби готовий був мене розірвати.
— І де ти, в біса, літаєш? — його голос гудів кабінетом, наче грім.
Я втупився у стос паперів перед собою й не відповів. Бо що сказати? Що я літаю не між таблиць і звітів, а між очима й усмішкою дівчини, яка вже не перший тиждень не виходить із голови?
Я сподівався, що після вихідних побачу її знову. Але ні. Батько вирішив, що мені треба «набратися досвіду», і тягав мене із собою на роботу з ранку й до ночі. Звісно, я розумів, що одного дня доведеться це все робити. Але зараз… Зараз у мене було зовсім інше на думці.
Телефон батька різко задзвонив, обірвавши гнітючу тишу. Він схопив слухавку, вислухав щось, обличчя його стало ще більш кам’яним. Різко піднявся, взяв кілька документів і, кинувши через плече:
— Я повернусь за годину. Не гай часу, працюй! — гримнув дверима.
Я тяжко видихнув і сперся на стіл. Година тиші. Хоч якась розрада.
Легке постукування у двері змусило мене підняти голову.
— Заходьте, — сказав, думаючи, що це хтось із співробітників.
Але в кабінет зайшла Інга Любомирівна. У руках вона тримала чашку з паруючою кавою та тарілку з пиріжками. Запах свіжої випічки миттєво вдарив у ніс, і мій шлунок зрадницьки загурчав.
— Зранку нічого до рота не брав, правда? — лагідно усміхнулася вона, ставлячи переді мною тарілку.
— Та… трохи перекусив, — промимрив я, але рука вже тягнулася до пиріжка. Гаряча вишня обпекла язик, але смак був настільки рідним і затишним, що я навіть заплющив очі від задоволення.
— Як справи? — запитала вона, уважно вдивляючись у мене. — Батько не надто тебе замучив? Чула, як він кричав.
Я лише скривився, не бажаючи коментувати. Але Інга не відступала.
Вона трохи примружилася, схиливши голову набік, і раптом її очі засяяли якимось хитрим блиском.
— А-а-а, так ось у чому справа… — протягнула вона. — Тепер усе зрозуміло.
Я ледве не вдавився булочкою.
— Що зрозуміло?
Вона широко усміхнулася.

— Купідон, значить, знову розкидав свої стріли. Ти світишся, Марку, наче лампочка. І усміхаєшся так, ніби подумки поруч із кимось… особливим. І цей хтось точно дівчина.
Я відчув, як у мене горять щоки.
— Та ну вас… — пробурмотів я, але вона лише засміялася.
— Не відмовляйся, я ж бачу. Очі не брешуть. Ну розповідай, хто вона?
Я ще трохи вагався, але потім, немов хтось усередині підштовхнув, почав розповідати. Про вечірку. Про те, як ми познайомилися. Як вона виглядала, як сміялася. Як я не міг відвести очей. Як притискав її до себе й як у ту мить здавалося, що весь світ зник. Розповів навіть про «недо-хлопця», який чомусь постійно крутиться поруч із нею.
Інга слухала уважно, киваючи, а тоді поклала руку мені на плече.
— Марку, я скажу тобі одне. Ніколи не втрачати свій шанс. У житті такі зустрічі рідкісні. Я теж колись боялася зробити крок назустріч. Ми з моїм чоловіком були закохані ще з часів студенства, але жоден не наважувався зізнатися. І тільки через дев’ять років ми зустрілися знову. Дев’ять втрачених років, сину. Не роби моєї помилки.
Я мовчав, але її слова вдарили, як молотком по серцю. Дев’ять років… Ні. Я не дозволю собі втратити хоча б день.
У спортзалі завжди пахло потом, гумою і металом. Я любив це місце саме за те, що тут можна було випустити пару, відключитися від думок про навчання, батькові нескінченні зауваження й навіть від себе самого. Але сьогодні, щойно я переступив поріг і почав переодягатися в роздягальні, зрозумів, що відключитися не вийде. Думки вперто поверталися до Елли. Її обличчя, очі, голос — усе крутилося в голові, як нав’язлива мелодія.
Зал був напівпорожній, лише в одному куті чулося ритмічне "бах-бах" — удари в грушу. Голоси теж долинали знайомі. Я навіть не здивувався, коли впізнав Пашу та Вадима. Вони завжди тут зависали, завжди щось між собою сперечалися, або жартували. Але цього разу в їхніх словах було більше жовчі.
— Ти бачив того хлюпика? — голос Паші різонув по вухах. Він супроводжував удар у грушу, який був такий сильний, що глухий звук віддався в моїх ребрах. — Та я ж його як комашку роздавлю. А вона ще й зустрічається з ним… Побачення, бачиш но!
— Та не кіпішуй, — пробурмотів Вадим, зупиняючи мішок долонею й потираючи кулак. — Щось тут не чисто. Я от думаю — може, це якийсь трюк.
Я зиркнув на них і, не витримавши, вийшов у зал, затягуючи рукави футболки.
— Про що розмова? — кинув байдуже, ніби випадково почув.
Вадим хитро скосив на мене очі, відхекуючись. Потім зареготав, занадто голосно, як на порожній зал.
— Та тут у Наді новий кавалер з’явився, — пояснив, і посмішка на його обличчі була радше знущальна. — Завидний такий.
Паша глянув на нього спідлоба, губи стиснуті, ніби зупиняв себе від лайки.
— Кавалер, кажеш? — перепитав я, намагаючись тримати голос рівним. — Я думав, ви порозумілися після тієї вечірки.
Паша пирхнув, знову влупив по груші так, що вона затремтіла на ланцюгах.
— Та де там… — пробурмотів він. — Вона від мене втекла, як від чумного.
Я підняв брови. Усередині закрутилося відчуття дивного полегшення, ніби хтось на секунду зняв із плечей важку плиту.
— То виходить, — спробував я жартувати, — не в одного мене дилема на любовному фронті.
Вадим розтягнувся в хитрій посмішці, й мені відразу стало зрозуміло: зараз він щось ляпне.
— Доречі про кохання, — протягнув він, наче тягнув гумку до межі. — Твоя фіалка вільна.
Я здригнувся.
— Що? — слова вилетіли самі.
— Кажу ж, Елла ні з ким не зустрічається, — повторив Вадим, очевидно насолоджуючись моєю реакцією. — Той хлопець, якого ти бачив поруч із нею… він просто друг. І, до речі, в нього є дівчина. Ми самі бачили.
На обличчі мимоволі розпливлася посмішка. Я навіть відчув, як щоки почервоніли, але приховати це було неможливо. Справді, губи самі тягнулися догори, немов я виграв у лотерею. Відчуття було таке, ніби мені підкинули ключ від дверей, за якими я марив опинитися вже кілька днів.
— От так новина… — пробурмотів я. Усередині щось стиснулося, а потім вибухнуло хвилею тепла. — Значить, проблема мінус одна.
— Ого, дивіться, як світиться! — гукнув Вадим, підколюючи мене.