Частина 17

Наступні дні тягнулися дивно рівно. Навіть занадто рівно, як для мене після тієї вечірки, де все перевернулося догори дриґом: і танець із Марком, і його несподівана близькість, і та дівчина, яка вмить розсипала мою маленьку ілюзію. Я кілька разів ловила себе на тому, що йду коридором університету й підсвідомо шукаю його серед натовпу, хоча прекрасно знала — це безглуздо. Марк більше не траплявся на очі. Ніби розчинився. Зате Паша й Вадим зустрічалися регулярно, і цього було більш ніж достатньо, щоб мій спокій хитався, як човен на хвилях.
Щоразу, коли Надя бачила Пашу здалеку, вона різко розверталася й ішла в протилежний бік, тримаючи мене під руку, ніби я — її живий щит. Мені було трохи смішно, але водночас і шкода подругу. Її обличчя в ті моменти ставало кам’яним, губи стиснутими, а плечі напруженими, наче вона вступала у двобій. Паша ж, здавалось, анітрохи не збирався здаватися.
Пам’ятаю один момент особливо чітко. Ми з Надею тільки-но вийшли з пари, обговорювали щось про домашнє завдання, як раптом перед нами виріс Паша. Він став прямо посередині коридору, так, що обійти його було неможливо.
— Привіт, Надю, — сказав він із тим самим нахабним прищуром, який я вже знала.
Надя навіть не зупинилася. Вона просто взяла мене під руку, обійшла його так, ніби він — нерухома колона, і продовжила крокувати далі. Я ледве встигла за нею. Паша залишився стояти, трохи розгублений, але в його очах заграла іскра виклику. Я знала: він не відступить.
Так і сталося.
Через кілька днів ми сиділи з Надею у столовій. Я розкладала на таці пиріжок і чай, вона гортала телефон, коли раптом до нашого столика просто всівся Вадим. За ним, немов тінь, опустився й Паша. Я від подиву ледь не випустила ложку з рук.
Вадим одразу розслаблено відкинувся на спинку стільця, закинувши руку на спинку сусіднього стільця, ніби все так і мало бути. Паша ж — навпаки, схилився ближче й одразу підсунув Надін стілець до себе. Я побачила, як у моєї подруги округлилися очі. Вона миттєво перевела погляд на брата: мовляв, «ти ж завжди був проти, ти ж клявся, що Паші мене й на метр не підпустиш!»
— Ти серйозно? — запитала вона в нього різким тоном.
Вадим, здавалось, навіть не зніяковів. Навпаки, усміхнувся:
— А що?Ми тут поговорили і подумав, що краще вже він, ніж якісь придурки.
Я в той момент відчула, як у мене всередині щось піднялося хвилею. Надя дивилася на нього так, ніби він щойно зрадив її присягу. Паша ж задоволено шкірився, ніби здобув найвеличнішу перемогу у своєму житті. Я спіймала його погляд — і той був спрямований виключно на Надю.
Він нахабно простягнув руку, накрутив на палець пасмо її кучерявого волосся. Надя різко відкинула волосся назад, очі її метнули іскри. А він — тільки розсміявся й нахилився ще ближче.
І тут моя подруга вистрілила:
— У мене вже є хлопець.
Я вдавилася ковтком чаю, почала кашляти, ледве не залилася. Вадим теж ледь не впустив виделку, а Паша… Паша завмер. У його очах на мить промайнуло щось схоже на біль. Він відсмикнув руку, але майже одразу насупився й спохмурнів.
— Та невже? — протягнув він тихо.
— Так, — кинула Надя впевнено. — Він хороший. Не пустоголовий. І має серйозні наміри. На відміну від деяких.
Останнє прозвучало так, що навіть я відчула, як у повітрі запахло грозою. Паша посірів.
— Коли це ти встигла? — втрутився Вадим, явно не розуміючи, що відбувається.
Надя зробила вигляд, що їй абсолютно байдуже:
— На вечірці.
— На якій вечірці? — скептично прищурився Паша. — Я ж був біля тебе весь час.
У її очах на мить промайнув переляк, але вона швидко отямилася:
— Він з універу. Я давно до нього придивлялася.
Я бачила, як у неї пересохли губи, і як руки мимоволі стискають серветку. Бреше. І бреше так відчайдушно, ніби це питання життя й смерті.
— І сьогодні в нас побачення, — додала вона, й у залі ніби настала тиша.
Я мало не відкрила рота від здивування. Навіть мій пиріжок раптом втратив смак. Паша насупився ще сильніше, але чомусь… посміхнувся. Нахабно, криво. Відкинувся на стільці й повільно протягнув:
— Ну то й добре. Тільки… де ж він? Твій казковий принц?

Надя занервувала. Я бачила, як її пальці шарпають край скатертини. Але вона різко підняла голову й глянула кудись мені за спину:
— Ось же він.
Я різко обернулася — і ледь не пирхнула зі сміху. До нас йшов Валик, у руках таця з їжею. Він усміхався, як завжди, безтурботно, але коли побачив погляд Паші — той важкий, темний, — усмішка повільно сповзла з його обличчя. Він застиг на місці, мов олень у світлі фар.
— Привіт, Валик, — дзвінко сказала Надя й буквально схопила його за руку. — Ідино сюди.
Я бачила, як він збирався розвернутися й утекти, але Надя потягла його до нашого столика, посадила поруч із собою й гордо випалила:
— Знайомтеся. Це мій хлопець.
Валик мало не впустив свою тацю. Його очі були повні паніки. Я ледве стримувалася, щоб не зареготати вголос.
— Чудовий хлопець, — додала Надя, ніби на підтвердження власних слів. — Розумний, добрий.
Я кусала губи, щоб не зірватися зі сміху. Вадим підняв брови так високо, що вони мало не зникли під чубом. Паша ж дивився на Валика з таким виразом, ніби думав: «Серйозно? Оце,ти вибрала замість мене?»
Валик сидів, не рухаючись, тільки кліпав очима.
І саме в цей момент до столової увійшли Сашко й Даша. Вони йшли, сміючись, тримаючись за руки. І я мимоволі усміхнулася: вони виглядали такими щасливими.
— Я так і знала! — вигукнула Надя, ткнувши мене ліктем у бік.
— Що саме? — не зрозумів Вадим.
— Ну, що вони разом, — пояснила вона, киваючи на Сашка й Дашу.
— І ти на це так спокійно реагуєш? — раптом звернувся до мене Паша, його голос звучав гостро.
— На що саме? — здивувалася я.
— Ну… на те, що твій хлопець ходить за руку з іншою, — спокійно додав Вадим, навіть не відриваючись від свого соку.
Я розгубилася на мить, а тоді засміялася.
— Сашко не мій хлопець. Він просто друг. І не більше.
У цю мить і Надя розсміялася. А Паша з Вадимом переглянулися між собою й… чомусь змовницьки усміхнулися.