Частина 16/3

Аплодисменти ще не стихли, коли світло мигнуло, і діджей плавно ввімкнув новий трек. Мелодія була ритмічніша, ніби сама кликала людей на танцпол. Зала пожвавішала, хтось засміявся, хтось уже тягнув подругу за руку, а я, трохи захекана після флешмобу, опустилася на край стільця й на мить просто вдихнула повітря, що пахло парфумами, потом і солодким лимонадом.
Раптом Надя насупилася так, ніби перед нею поставили тарілку з прокислим борщем.
— Ну супер, тільки їх тут не вистачало… — прошипіла вона й кудись різко зиркнула.
Я, звісно, не могла не подивитися в тому ж напрямку. І щойно зрозуміла, кого вона має на увазі, ледь не вдавилася власним подихом. До нас ішли двоє хлопців. Одного я впізнала одразу — Вадим, брат Наді. Важко не помітити їхню схожісь. Але другий… другий був зовсім не «просто якийсь хлопець».
— Не може бути… — майже пошепки вирвалося в мене.
Це був він. Той самий хлопець із крамниці. Той, портрет якого вже тиждень ховається на останніх сторінках мого блокнота. І тепер він йде просто сюди, так спокійно, ніби нічого особливого не відбувається, хоча я відчувала, що підлога під ногами перетворюється на хмару.
Я відчула, як щоки почали наливатися теплом, і мені стало страшенно ніяково від самої думки: «А що, як він випадково загляне мені в очі й побачить — впізнає себе?» І саме в цю мить він підняв погляд і подивився на мене так уважно, наче прочитав усі мої думки. У куточках його вуст промайнув ледь помітний усміх, і я зрозуміла: він помітив моє хвилювання. І, схоже, воно його навіть тішило.
— Елло, — перервав мене від роздумів Вадим, — я багато чув про тебе. — Він усміхнувся напрочуд щиро, і мені стало ще незручніше. — Надя постійно згадує, яка ти класна подруга.
— Ем… дуже приємно, — пробелькотіла я, намагаючись хоч трохи тримати рівновагу, хоча відчувала, як серце б’ється десь аж у горлі.
Та все ж головне моє зосередження було не на Вадимі. Бо поруч стояв він. Той самий. І Вадим, ніби спеціально, додав:
— Це мій друг, Марк.
Марк. Тепер у цього обличчя було ім’я. Він простягнув руку, і я механічно подала свою. Його долоня виявилася теплою й міцною, але в ту ж мить по мені ніби пробіг струм. Я здригнулася й поспіхом відвела погляд, щоб він, боронь Боже, не здогадався, наскільки дивно на мене діє.
«Боже, чому я так хвилююся через простий дотик?» — думки билися в голові, мов пташка об шибку.
Я вже хотіла знайти якусь відмовку, щоб сховатися за Надю, але саме тоді він нахилився ближче й тихо сказав:
— Потанцюємо?
Я застигла. Усередині мене боролися два голоси: один кричав «Тікай, сховайся, скажи що втомилася!», інший нашіптував: «А чому ні? Тільки раз живеш…» І перш ніж я зрозуміла, що роблю, вже кивнула.
— Добре, — прошепотіла я, сама ж дивуючись власній сміливості.
Ми вийшли на танцпол. Я намагалася тримати правильну відстань, та музика й натовп змушували нас ставати все ближче. Я відчувала тепло його руки на своїй талії, й це змушувало мої пальці тремтіти, коли я поклала їх йому на плече.
Він рухався впевнено, але в його очах іноді прослизала легка розгубленість — ніби він теж не до кінця розумів, чому цей танець важливий. Ця суміш впевненості й невпевненості була такою дивною, що я ловила себе на тому, як мимоволі всміхаюся.
— Знаєш, — нахилився він трохи ближче, щоб перекричати музику, — та книжка… дуже сподобалася Варі.
Я кліпнула.
— Книжка?
— Та, яку ти допомогла обрати моїй племінниці? — його голос був тихим, але кожне слово відбивалося в мені відлунням. — І не тільки книжка.
Я відчула, як щоки миттєво зайнялися полум’ям. Хотілося закритися руками, втекти куди завгодно, тільки не стояти отак, під цим пильним поглядом, що бачив занадто багато.
«Ну чому я така очевидна?!» — кричала я подумки.
Він, схоже, відчув мій стан і злегка всміхнувся — йому було смішно й водночас цікаво спостерігати за моїми реакціями.

Раптом збоку долинув знайомий шум, і я, обернувшись, ледь стримала сміх. Паша робив справжню драму на танцполі: намагався втримати Надю в танці, обійнявши її так, ніби вона от-от утече, а вона й справді відверто пручалася, крутилася, відсовувала його руки і навіть кусалася. Трохи далі стояв Вадим, який одночасно танцював із якоюсь брюнеткою й пильно стежив за сестрою, насуплений, як грозова хмара. Видовище було настільки дивним і комічним, що я не витримала й тихо розсміялася.
— Що? — Марк нахилився до мене.
— Нічого, — відмахнулася я, все ще хихотівши, — просто це треба бачити.
І саме в цю мить хтось позаду штовхнув Марка, і він, щоб не впасти, мимоволі міцніше обійняв мене. Моє серце завмерло, дихання збилося. Ми опинилися настільки близько, що я відчула запах його парфумів — легкий, свіжий, трохи хвойний. Я підняла очі й зустрілася з його поглядом.
«Чому саме зараз? Чому він викликає це відчуття?» — питала я себе, але відповіді не було.
— Ледь не впав, — тихо всміхнувся він. — Добре, що ти тут.
— Та ну, — я знітилася, намагаючись зберегти бодай краплю гумору. — Якби впав, то, може, я б і не втримала.
— Повір, ти б точно впоралася, — відповів якось хрипло, і в його голосі було щось таке тепле, що я знову розгубилася.
Музика ще грала, але для мене все довкола ніби відсунулося на другий план. Був тільки цей танець, ці очі й відчуття, що щось у моєму житті вже точно змінилося.
І от, коли мені здалося, що світ звузився лише до музики, рухів і того погляду, який ловив мене в самісіньке серце, раптом усе зруйнувалося — як тонке скло, що розсипається на друзки від найменшого удару. Вона з’явилася зненацька, та сама дівчина, яку ми бачили біля вбиральні поруч із Лією, і її поява була наче грім серед ясного неба. Я відчула, ніби наш маленький світ, який тільки-но почав народжуватися між мною і Марком, в одну мить розсипався на порох. Я машинально зробила крок назад, ніби ставши між нами й нею невидиму межу, й усередині все защеміло — суміш розчарування, незручності й нерозуміння. Марко щось хотів сказати, я бачила це в його очах, але слова так і не зірвалися з його вуст, а я… я просто не мала сил залишатися поруч і робити вигляд, ніби нічого не сталося.
І тут, наче для повного повернення у реальність, поруч з’явився Сашко. Він нахилився до мене, перекриваючи шум музики, і сказав:
— Ми з Дашею вже будемо їхати додому. Поїдете з нами?
Я кивнула майже машинально, більше зі звички, ніж від власного бажання. Мені було складно навіть сформулювати, чого я насправді хочу. Може, залишитися? Може, піти? Усередині була плутанина, ніби мене кинули в глибоку воду й я не знала, як виплисти.
Невдовзі до нас підійшла Надя. Вона була захекана, вся така, наче пробігла марафон, чи, може, від когось утекла. Я уважно глянула на неї, а вона відвернула погляд.
— Час їхати, — сказала я, й сама відчула, як голос мій зрадницьки зривається. Я більше не могла залишатися — після появи тієї дівчини момент з Марком зник, розчинився. Надя лише кивнула, цього разу без жодних заперечень. Ми рушили разом до машини Сашка, і я відчувала, як із кожним кроком вечір ніби сповзає в якусь дивну порожнечу. На душі було водночас тепло й сумно: образ Марка не відпускав, його руки, які ненароком тримали мене міцніше, його погляд, у якому мені справді здалося — так, здалося! — ніби я йому сподобалася. Але ж ні. Я тут же гнала від себе цю думку: очевидно, що він зустрічається з тією дівчиною, яка щойно зруйнувала все.
Я йшла поряд із Надею і краєм ока ловила, як вона постійно озирається, ніби боїться зустрітися з кимось поглядом. Я й так здогадувалася, хто цей хтось — звісно, Паша. Її обличчя було напружене, й у кожному русі читалося бажання якнайшвидше втекти.
«А якби… я залишилася?» — майнула в мені думка. Але я відразу ж задавила її. Ні, то було б безглуздо. Все вже скінчено, крапка.
Коли ми висадили Надю та Дашу й машина рушила далі, Сашко підвіз мене до крамниці. Біля дверей я вже зібралася вийти, коли він раптом зупинив мене запитанням:
— Елло, скажи… останнім часом у тебе нічого дивного не відбувалося? Ніяких дивних людей чи речей?