Частина 16/2

Коли ми під’їхали до корпусу, вечір уже пахнув чимось новим, хвилюючим і трохи тривожним. У повітрі відчувалося передчуття свята — тієї самої студентської вечірки, про яку ми говорили ще на парах, мріючи, як усе виглядатиме. Разом ми увійшли всередину, і одразу стало зрозуміло: тут кипіла робота. Хтось тягав столи, хтось розвішував серпантин, а музика вже грала на фоні репетиції.
— То що, стояти як вкопані будемо? — озвалася Надя, підштовхнувши мене ліктем. — Ану ходімо, допоможемо.
І ми справді влилися в цю метушню. Кілька дівчат тягли пакети з повітряними кульками, і ми одразу стали надувати їх, час від часу смішно зриваючись на сміх від того, що кулька вислизала й літала залом, пищачи. Усі навколо жартували, хтось намагався скласти з кульок серце, хтось запускав їх під стелю. Усе здавалося теплим і легким. Я ловила на собі думку: ось воно, справжнє студентське життя, — те, яке запам’ятовується надовго.
На сцені тим часом Даша зі своєю групою репетирували танець. Її голос пробивався крізь шум, звучав впевнено, навіть трішки хриплувато від емоцій. Сашко, що допомагав хлопцям прив’язувати кульки, здавалося, працював механічно: руки щось чіпляли, але його очі знову й знову поверталися до сцени. Було помітно, що він ловив кожен рух. І я тихенько всміхнулася — цікаво, чи сама Даша це бачить?
Люди почали сходитися дедалі більше. Хтось заходив гуртом, хтось поодинці, але зал поступово наповнювався сміхом, розмовами, рухом. Ми з Надею вирішили сходити до вбиральні, поки ще не розпочалося дійство.
Усередині було відносно тихо. Я встигла зробити все швидко й тепер чекала Надю. Раптом із сусідньої кабінки долинув голос — дзвінкий, навіть трохи зухвалий:
— Та я ж казала, я його поверну. Побачиш, він не встоїть.
— Та ти впевнена? — засміялася інша. — Мені здається, що він тебе уникає…
— Ой, та не сміши! — зневажливо відмахнулася перша. — Він мій був, і знову буде.
Я застигла, відчуваючи, як мені робиться ніяково. Кого саме вони мали на увазі?
Двері відчинилися, і вийшла Надя, усміхнена, ніби нічого не сталося. А за нею — дівчина-блондинка на високих підборах, у сукні такій короткій, що я мало не здивувалася: «Це ж не нічний клуб, а студентська вечірка». Слідом — ще одна, в яскравій малиновій сукні, і… Лія. Вона трималася поруч, і стало очевидно: так, вони подруги. Я чомусь очікувала іншого, але все стало на свої місця.
Вони пройшли повз нас так, ніби й справді йшли подіумом. Лія, звісно, не могла втриматися: побачивши мене з Надею, гордо задерла носа.
— Ну й ну, — пирхнула Надя. — Теж мені, фіфа. Могла б і привітатися.
Я лише знизала плечима. В душі з’явилося дивне відчуття холодку.
Повернувшись до спортзалу, ми потрапили у зовсім іншу атмосферу. Музика вже гриміла, натовп гудів, сміх лився, мов хвиля. Дівчата потягнули мене за напоями, й коли ми з келихами лимонаду пробиралися крізь натовп, я відчула на собі чиїсь здивовані очі.
— Та ви гляньте! — почувся голос Валика. Він ішов до нас із таким обличчям, ніби побачив диво. І не лише він — хлопці довкола теж витріщалися.
Причина швидко стала зрозумілою: у залі з’явилася Василина. І це була зовсім не та Василина, до якої всі звикли. Ні тобі вічних худі, ні широких штанів. На ній була сукня, легка, жіночна, підкреслювала талію, і розпущене хвилясте волосся спадало нижче пояса. Я аж заклякла на мить — невже це та сама дівчина, яка завжди ховалася за безформним одягом?
— Ну нічого собі… — вражено прошепотів Валик. — Така красуня, а ходить, як ескімос.
Я усміхнулася. Уперше я погодилася з ним без жодних сумнівів. І справді — яка ж вона гарна. Але видно було: сама Василина почувалася не у своїй тарілці. Вона переминалася з ноги на ногу, невпевнено озираючись. На щастя, під руку її взяла Аня — впевнена, усміхнена, явно тішилася з цього видовища.
Та коли я озирнулася, Наді поруч не було.
— Куди ж вона зникла? — пробурмотіла я.
І в ту ж мить до зали вбігла Меланка.
— Хлопці! Там у роздягальні бійка!
Мить — і всі кинулися туди. Мене це не надихало. Дивитися на чиїсь кулаки зовсім не було в моїх планах. Але Валик, звісно, загорівся:
— Ходімо! Треба ж подивитися!

І, не питаючи, потяг мене за собою.
У роздягальні вже зібрався натовп. Усі кричали, гуділи, підбадьорювали. Двоє хлопців стояли один проти одного. Один — високий шатен, спортивний, м’язи під сорочкою напружені, очі злісно блищать. Інший… я завмерла. Це ж той самий хлопець із маршрутки. Той, з яким Надя тоді так гаряче сперечалася.
А збоку стояла вона. Надя. Вона хиталася, говорила щось до хлопців, але слова виходили розмиті. Я тільки тепер зрозуміла: вона була п’яна. Справді «в зюзю». Коли ж вона встигла?
— Надю! — я кинулася до неї. Вона ледь втримувалася на ногах.
Не думаючи, я схопила її за руку й потягла геть від цього гамору, від натовпу, від криків. Серце калатало в грудях: тільки б ніхто не звернув уваги. Я відчинила перші-ліпші двері — це виявилася пуста аудиторія. Ми ввалилися всередину, і я зачинила за нами двері.
Надя тихо засміялася, спотикаючись:
— Ой, Елло… я ж тобі казала, вечірка буде весела.
Я тільки видихнула. Весела — це ще м’яко сказано.
Зачинивши двері аудиторії, я сперлася на них спиною, глибоко зітхнувши. Подивилася на Надю — та сиділа на краю парти, нервово перебираючи руками край сукні, очі блищали так, ніби вона от-от заплаче.
— Ну, розповідай, — сказала я з удаваною суворістю, схрестивши руки на грудях. — Бо я нічого не розумію. Хто це був? І що тут узагалі відбувається?
Надя відвела погляд, губи тремтіли, а тоді вона нервово засміялася — отой сміх, у якому більше гіркоти, ніж радості.
— Це був Паша… — нарешті видихнула вона. — Друг мого брата.
— І? — я нахилилася вперед, намагаючись зловити її погляд.
— І я його знаю ще з дитинства, — тихо сказала вона й опустила голову ще нижче.
Мені стало ясно вже тоді, але я все ж запитала:
— Ти давно в нього закохана, так?
Вона кивнула й нарешті подивилася мені в очі. Там було стільки болю, що я аж відчула, як стискається серце.
— З підліткового віку, — прошепотіла Надя. — І весь цей час він ніби мене й не помічав. Я для нього завжди була лише "малявка". Або "мала". Або ще гірше — "кучеряшка".
Я невимушено глянула на її кучеряве волосся, усміхнулася, спробувала хоч трохи розрядити атмосферу:
— Ну… тут він не так уже й помилявся. Волосся в тебе й справді в’ється.
— Та не смішно! — вибухнула Надя й відразу ж прикрила обличчя руками. — Ти не розумієш. Я сьогодні взагалі втратила контроль. Коли я сказала йому, що буду на вечірці, він відповів: "маленьким дівчаткам там не місце". Уявляєш? Мене аж перекрутило! Я тоді на зло йому зробила фото в дзеркалі: у сукні, на підборах. Підписала: "Я вже давно виросла. Шкода, що ти цього не помітив. Може, хтось інший побачить".
Я мимоволі округлила очі.
— Ти це реально йому відправила?
— А що мені було робити? — вона знизала плечима й нервово засміялася. — Я вже стільки років живу з цим почуттям, а він… він завжди бачив у мені тільки сестру свого друга.
Я сіла поруч і ледь торкнулася її руки, даючи зрозуміти, що слухаю.
— А потім я побачила, як він фліртує з якоюсь дівкою, — слова Наді вже звучали надривно. — І я… я просто напилася. Коли в залі з’явився той хлопець із маршрутки, ну пам’ятаєш, той, із яким я сперечалася? Я сама підійшла до нього й запропонувала потанцювати. Він здивувався, але не відмовився. А вже в танці почав розпускати руки. Побачив, що я під градусом, і вирішив, що я не проти. Я почала вириватися, але…
Вона замовкла, ніби згадка давила їй на горло. Я терпляче чекала.
— Але звідкись узявся Паша, — нарешті сказала вона, — і накинувся на нього. От і була та бійка в роздягальні.
— Тобто він… тебе захистив? — уточнила я.
Надя зітхнула й сумно посміхнулася, але в очах стояли сльози.
— Захистив. Але це нічого не змінює. Ти не уявляєш, як боляче весь час бачити його поруч з іншими. Слухати, як він знову й знову називає мене "маленькою". Я просто більше не можу. Я вже вирішила для себе: досить. Краще уникати його, ніж знову так страждати.
Її голос зривався, а я бачила, як сльози вже котяться по щоках. Я обійняла її, пригорнула до себе.
— Слухай, — прошепотіла я прямо їй у волосся, — якщо він і справді не помічав такої красуні поруч, то він просто дурень. Чесно.