Частина 16/1

Елла

Я саме протирала прилавок у крамничці, повернувшись після пар і відволікаючись на дрібні справи, щоб скоріше промайнули години до вечора. Попереду чекала вечірка, і думки то й діло перескакували: що вдягнути, чи встигну зібратися, як воно все пройде. У приміщенні було тихо, пахло старим деревом, пилом і трохи кавою, яку я щойно допила. І саме в цю мить дзенькнув дверний дзвоник, і я підняла голову.
На порозі стояв кур’єр із великим букетом темно-червоних троянд. Квіти здавалися занадто розкішними для цієї простої, трохи похмурої крамнички, і враз наповнили простір важким, терпким ароматом.
— Елла Васильківська? — перепитав він, гортаючи у руках якийсь папірець.
— Так, — не приховуючи розгубленості, відповіла я.
— Це вам. — І, залишивши на прилавку букет, він кивнув і швидко зник за дверима.
Я лишилася сама, дивилася на троянди й навіть не знала, що й подумати. Від кого? У мене тут майже нікого немає, я ж не так давно в місті, друзів і знайомих обмаль. Серце раптом закалатало — чи то від хвилювання, чи від здивування.
— Елло! — до крамниці влетіла Надя, наче вихор, і двері мало не зірвало з петель. За невеликий прміжок часу який я її знаю, я помітила, що вона завжди така — різка, емоційна, непосидюча, але в хорошому сенсі. — Ти уявляєш, цей ідіот брат зламав свою машину! А я ж домовлялася з ним, що він нас повезе на вечірку! Тепер усе накривається…
Вона тараторила так швидко, що я ледве встигала вловлювати сенс. Я вже знала: Надя легко «спалахує», і ще легше сипле словами, немов кулеметом. Я тільки всміхнулася співчутливо, але відповісти не встигла.
Бо в наступну мить вона нарешті помітила букет. Очі її розширилися, вона різко замовкла, підійшла й майже вчепилася в троянди.
— Що це? — прошепотіла вона, і в голосі звучало стільки здивування й цікавості, що я навіть ніяково знітилася.
— Не знаю, — розгублено знизала я плечима. — Приніс кур’єр. Сказав, що для мене.
— І ти не знаєш, від кого?! — Надя аж скрикнула. — Ти жартуєш? Хтось у тебе закоханий, а ти робиш вигляд, що не розумієш?
— Та я й справді не знаю…
— Ну зараз ми розберемося, — заявила вона й почала ретельно нишпорити серед троянд, шукаючи бодай маленьку записку. — Ммм… нема нічого. Дивно… — Вона раптом замовкла, рахуючи стебла. — Елло, а ти помітила, що їх парна кількість?Вісімнадцять! Це ж поганий знак! У квітковому, мабуть, переплутали.
Я не встигла нічого сказати, бо двері знову дзенькнули. Усередину, сміючись, зайшла Даша зі своєю вічною спортивною сумкою через плече, а за нею — Сашко, усміхнений до вух, із кількома пакетами в руках. Вони виглядали так буденно, що на тлі нашої «трояндової драми» це здалося дивним.
Ми з Надею переглянулися.
— Привіт Дашо! — перша озвалася Надя.
Я ж здивовано втупилася в неї.
— Ви знайомі? — пошепки запитала я.
— Звісно, — відповіла вона вголос. — Це ж подруга мого брата. І однокурсниця його друзів.
— Ага, — протягнула я й представила їм Сашка. — А ви це звідки разом?
Даша розгублено відвела очі, і тоді Сашко швидко взяв ініціативу на себе:
— Ми зустрілися дорогою. Я запропонував допомогти донести пакети. Ну і зайшли сюди, бо я зарядку свою забув у комірчині.
— Ага, — тихо підтвердила Даша, стоячи збоку й киваючи.
Та раптом її погляд упав на букет, і вона враз пожвавішала:
— Елло, ну нічого собі! Коли це ти встигла кавалера знайти?
— Та я ж сама не знаю, від кого вони, — вже в котрий раз відповіла я, відчуваючи, як щоки спалахують.
У цю мить один із пакетів у Сашка зсунувся й гепнувся на підлогу. Звідти випала блискуча срібляста спідниця, виблискуючи в світлі ламп. Надя підняла її й здивовано обернула в руках:
— Ого, це ще що за сяйво?
— Це для флешмобу, — поспіхом пояснила Даша покриваючись рум’янцем. — Нам потрібен костюм для номера.
— А ви вже готові? — перевела вона тему, кидаючи короткий погляд на мене й Надю.
— Так, — ми обидві майже одночасно кивнули.
— Я, до речі, бачила сьогодні твого брата, — сказала Даша й обернулася до Наді. — Він був якийсь сердитий.
Надя надула губи й буркнула:
— Звісно сердитий. Машина зламалася. Тепер нам із Еллою доведеться викликати таксі. Навряд чи в ту пору буде ходити міський трансорт.

— А навіщо вам таксі? — спокійно втрутився Сашко, вже повертаючись із зарядкою в руках. — Я можу підвезти. Все одно Дашу везтиму.
Даша тут же опустила очі, щоки її миттєво зашарілися, і вона зробила вигляд, ніби розглядає полиці крамнички.
— Але мені треба бути раніше, — тихо сказала вона. — Бо в нас ще репетиція.
— Тим краще, — усміхнувся Сашко. — Тоді й ви зберетеся раніше. Заберу вас звідси, так мені навіть зручніше.
Ми з Надею переглянулися й дружно погодилися.
Надя мала заскочити до себе додому, щоб узяти все необхідне, а потім приїхати до мене — домовилися готуватися разом.
А тим часом на прилавку й далі лежав той загадковий букет темно-червоних троянд. Його пелюстки виглядали так, ніби приховували якусь таємницю, яку я ще не могла збагнути. І чим довше я дивилася на нього, тим сильніше в мені зростав неспокій і цікавість водночас.
Вона повернулася швидко, але з виразом легкого подиву, коли я, відчиняючи двері до своєї квартири, зізналася:
— Я живу в тій самій будівлі, що й моя книгарня. Просто зверху.
— Та ну, серйозно? — Надя аж підняла брови. — І що, прямо зранку з ліжка — й на роботу?
Я засміялася:
— Ну майже. Вигідно, правда? І дощ, і вітер мені не страшні.
Ми зайшли всередину, й Надя одразу почала роздивлятися кімнату, якось невимушено коментуючи:
— Ммм… затишно в тебе. Тепло так. Наче сама кімната каже: «сідай, відпочинь».
— Я й намагалася, — відповіла я. — Тут усе своє.
Ми розклали речі й заходилися наводити красу. Я принесла чай і печиво, щоб не зомліти з голоду ще до вечірки. Та вийшло, як завжди: не втримала чашку, і гаряча рідина розплескалася по столу. Я скрикнула й побігла по ганчірку, лаючи себе за незграбність.
Коли повернулася, Надя вже стояла перед дзеркалом у своїй сукні. І це була зовсім не та весела Надя, яку я знала кілька годин тому. Її плечі були напружені, пальці міцно стискали телефон. Очі дивилися в екран із ледь прихованою люттю, губи ворушилися, ніби вона повторювала чиїсь слова.
— «Мала… Яка я йому мала? Мені вже скоро вісімнадцять!» — пробурмотіла вона, навіть не помічаючи, що я повернулася.
— Надю? — обережно покликала я. — Щось сталося?
Вона здригнулася, наче вирвана з глибокої думки, й одразу зробила вигляд, що нічого.
— Та ні, дрібниці, — знизала плечима, хоча очі блищали по-іншому.
Я хотіла перепитати, але вона різко обернулася, вчепившись поглядом у своє відображення. Покрутилася, поправила рожеві прядки волосся, що впали на лоб, і раптом спитала мене так щиро й болісно, що я аж розгубилася:
— Ну скажи, Елло, що зі мною не так? Усім подобається. А йому бачиш — я «мала кучеряшка» ще… — її голос зірвався на гіркий сміх.
Я кліпнула очима, відчуваючи, як важко підібрати потрібні слова. Вона була красива: свіжа, молода, з тією безпосередністю, яку не підробиш. І в цій сукні виглядала неймовірно.
— Надю, та ти прекрасна, — тихо промовила я, не розуміючи про кого вона говорить, але вирішила підтримати. — Просто іноді хлопці… вони самі не знають, чого хочуть.
Вона закотила очі, але я побачила, як від моїх слів її куточки губ ледь-ледь здригнулися.
Та в ту ж мить, коли я подумала, що напруга трохи спала, трапилося наступне: вона невпевнено ступила крок на каблуках, похитнулася й почала відступати назад.
— Обережно! — вигукнула я.
Але було пізно. Надя гепнулася на підлогу, зачепивши комод. З нього полетіли різні дрібниці — флакончики, папери… і мій блокнот. Серце мені впало в п’яти.
— Ой-ой-ой, як боляче… — застогнала вона, масажуючи п’яту точку.
Я кинулася піднімати речі, та Надя вже простягнула руку до блокнота. Я відчула, як щоки запалали. Ні, ні, ні! Тільки не це!Там був… він. Його портрет.
Вона горнула сторінки, і я завмерла.
— Нічого собі, — раптом сказала вона. — Гарно малюєш. Дивись, які очі… я ніби десь їх бачила. — Вона повернула мені малюнок.
Я полегшено видихнула: то був лише ескіз очей, а не весь портрет.
— Це так, — намагалася я говорити рівним голосом, — пробувала з пам’яті.
Надя ще трохи розглядала, але відклала блокнот і всміхнулася:
— У тебе талант, Елло. Справжній.
Я тільки знизала плечима, а сама подумки подякувала небесам.