Частина 15/2

Ми виїхали ще засвітла, хоча сонце вже висіло низько, золотячи верхівки дерев. Я сидів за кермом, Паша поруч, мовчазний і відчужений. Його погляд застряг у телефоні, пальці ковзали по екрану, наче він намагався переписати там цілу біблію повідомлень.
— Ну що, готовий до вечірки століття? — спробував я розрядити повітря, яке вже хвилин десять було наповнене гнітючою тишею.
— Ага, — сухо кинув він, навіть не відриваючи очей від телефона.
— Щось трапилося? — обережно запитав я, бо Паша не з тих, хто розповідає одразу.
— Ні, — ще коротше, ніж попереднє.
Я зітхнув. Коли він у такому стані, витягти з нього бодай слово важче, ніж відкрити банку консервів без відкривачки. Він скаже тільки тоді, коли сам вирішить. Або взагалі ніколи.
Ми підкотили до двору Вадима. Він уже стояв, спершися на дерев’янну гойдалку, але виглядав так, ніби щойно програв війну. Навіть усмішка, якою він завжди зустрічав нас, кудись поділася.
— Що, твоя розвалюха здохла? — кивнув я на його машину, що самотньо стояла збоку.
— Та ні, просто не хочу залишати її тут на ніч, — буркнув він.
— А ти що такий… веселий? — Паша вперше відірвався від телефона.
— Посварився з сестрою, — Вадим знизав плечима, але в голосі вчувалося роздратування.
— З Надею? — уточнив я.
— Ага. Вона вирішила, що обов’язково має прийти на цю вечірку. А там, між іншим, викладачів не буде, повний дурдом — бухло, музика, старшокурсники, які тільки й думають, як би підкотити свої причандали до малоліток.
— І що? — спитав я, хоча здогадувався, куди він хилить.
— І що, — він глянув на мене так, ніби я щойно запитав, чи варто лізти в розетку, — я не хочу потім збирати її по кутках або рятувати від якихось уродів.
Паша відвернувся до вікна, і я помітив, як у нього сіпнулася щелепа. Щось у цій темі його зачепило, але він промовчав. Тиша знову розтягнулася, аж поки ми не під’їхали до університету.
На подвір’ї було гамірно: групки студентів сміялися, хтось розливав напої у пластикові стаканчики, звідусіль лунали уривки музики з колонок. Усередині коридори теж жили своїм життям — гомін, запах кави, чиїсь парфуми, і навіть нотки смаженого — мабуть, хтось приніс фастфуд. Я вже збирався йти до спортзалу, як раптом побачив Мілану. Вона стояла біля сходів, ніби чекала когось, і поглядом нишпорила по всіх присутніх. Шукала мене — відчувалося одразу. Я не мав ні сил, ні бажання на її флірт зараз, тож пішов обхідним шляхом, прослизнувши вздовж стіни, і за секунду вже був у роздягальні.
Усередині панувала спокійна атмосфера. Хлопці сміялися, обговорювали, хто  перший набереться, і жартували про «боротьбу за контроль над колонками». Я кинув рюкзак у кут і вже хотів приєднатися, коли помітив, що Паші тут немає.
— А де він? — глянув я на Вадима.
— Без поняття, — той знизав плечима.
Мене кольнуло легке передчуття. Не знаю чому, але я відчув, що треба перевірити. Ми швидко вийшли у коридор і попрямували до спортзалу.
І тут ми почули гул. Не той приємний гул вечірки, а важкий, тривожний, із криками. Я пришвидшив крок і штовхнув двері. Перед нами розгорнулася сцена, гідна фіналу якогось поганого фільму.
Паша валявся на підлозі разом із якимось світловолосим типом, і вони гамселили один одного кулаками. Обличчя Паші перекошене від люті, очі темні, з тією холодною зосередженістю, яку я бачив у нього тільки раз чи двічі. Біля стіни стояла Надя. Щоки її палали, в руках вона тримала пластиковий стакан, і від неї віяло запахом алкоголю. Вона кричала щось на Пашу — гостре, образливе, з тими словами, які зазвичай не кидають при свідках.
Вадим заціпенів лише на мить, а потім кинувся до них:
— Ви що, здуріли?! — закричав він, намагаючись розтягти бійку.
— Відпусти мене! — гаркнув Паша, але я вже схопив його за плечі, а Вадим вчепився у світловолосого. Вони обидва виривалися, але зрештою ми якось розчепили їх і відтягли у різні боки.

Краєм ока я побачив, як хтось тримає Надю за руку, виводячи її з залу. І тоді серце гупнуло. Це була вона. Та дівчина, що останні тижні засіла в моїх думках. Волосся розсипалося по плечах, темна сукня облягала фігуру, а обличчя в світлі ламп виглядало… ніби з іншого світу. Мить — і вона зникла за дверима разом із Надею.
— У машину його! — наказав Вадим, важко дихаючи. — Поїдемо до тебе, Марку.
Паша не пручався, але й не говорив. Він ішов, стискаючи кулаки, погляд у нього був такий, ніби він і досі тримав у голові удар, який не встиг нанести. Ми швидко вивели його з університету, намагаючись не привертати уваги до того, що щойно сталося. Але погляди інших студентів я відчував на собі, мов гарячі промені.
У машині тиша знову була глухою, тільки тепер вона давила сильніше, ніж до цього. Паша дивився у вікно, Вадим мовчки стискав щелепу, а я в голові прокручував картину з тією дівчиною, що зникла у темряві коридору. І серед усіх питань, які висіли в повітрі, це одне здавалося мені найгострішим.
У квартирі було тихо, аж дивно, якщо згадати той гамір, що ми лишили за собою в спортзалі. Я скинув куртку на вішак, Вадим важко впав на диван, а Паша пішов на кухню й одразу відкоркував пляшку з водою, наче після марафону.
— Ну, давай, викладай, — порушив тишу Вадим. — Що це було?
— Нічого, — буркнув Паша, ковтаючи воду великими ковтками.
— Не прикидайся, — я сів у крісло навпроти. — Ми тебе витягли з-під чужих кулаків, а ти навіть «дякую» не сказав. Так от, тепер у нас є право знати, за що ми мали шанс влетіти.
Паша відставив пляшку, але ще кілька секунд мовчав, наче вибирав слова. Нарешті зітхнув і кинув:
— Це через Надю.
Я помітив, як у Вадима напружилися плечі.
— Що з нею? — його голос став глухий.
— Та нічого. Просто… — Паша запнувся, але потім наче вирішив, що вже байдуже, — …той тип занадто близько до неї притискався і розпускав руки.
— О-о, — протягнув я, і всередині мене все склалося в єдину картинку. — Так от воно що…
Я завжди думав, що для Паші дівчата — це більше про спорт, ніж про почуття: швидко, ефектно, без жодних зобов’язань. А тут він лізе в бійку через Малу. Ми ж її з дитинства знаємо, вона на чотири роки молодша. Колись бігала за нами у дворі з розтріпаними косичками, а тепер… дитинство закінчилося, і Надя виросла. І виросла, треба визнати, гарно.
Але мене вона цікавила лише як сестра Вадима. Моя увага була прикута до іншої — до її подруги.
Я перегортав у голові образи всіх Надіних подруг, яких знав, але цієї серед них не було. Отже, познайомилися вони вже в універі. І якщо Надя першокурсниця, то і вона теж. Цікаво. Особливо зважаючи на те, як вона тоді схопила Надю й повела її геть, із цим щирим, майже сестринським занепокоєнням.
Хм… Елла. Це повне ім’я чи скорочення?
Тим часом у кімнаті запахло грозою. Вадим нарешті вибухнув:
— Так, слухай сюди, герой, — він підвівся й глянув на Пашу з тим поглядом, що в нормальних людей вмикає інстинкт самозбереження, — моя сестра — табу.Ясно? Краще не наближайся до неї. Взагалі. Якщо ти її якось образиш, я не подивлюся, що ти мій друг.
Паша скривився :
— Та ти що, серйозно? Я ж просто…
— Просто нічого, — перебив Вадим. — Я тебе знаю. І знаю твою репутацію. Ти міняєш дівчат як…
— Як рукавички, — закінчив я за нього, намагаючись трохи розрядити обстановку. Але ефекту нуль.
Паша хотів ще щось сказати, але, здається, передумав. Він розумів, що псувати дружбу через це — останнє, що треба робити. І все ж по його погляду було видно: він явно не рівно дихав до своєї Кучеряшки.
Ми ще трохи поварилися у власних емоціях, потім вирішили привести себе в порядок: вмилися, замили сліди бійки, поміняли футболки. І, як не дивно, повернулися на свято. Бо, як би там не було, ніч тільки починалася.