Частина 15/1

Марк

Перший день навчання. Ну, чесно кажучи, я прокинувся з відчуттям, ніби мене хтось примусив іти на роботу, а не в універ. Не знаю, чому всі так захоплюються цими «новими початками». Новий початок для мене — це коли у спортзалі з’явився новий тренажер, а не коли треба вставати о сьомій ранку.
Зустрівшись із хлопцями біля корпусу, я вже відчув цей студентський вайб — хтось з кавою, хтось із вічно змученим виразом обличчя, а дехто вже встиг завести романи ще до першої пари. Я, Паша та Вадим обмінялися коротким «ну шо, почалося» і пішли в аудиторію.
Перші пари пройшли швидко, особливо з огляду на те, що ми більше жартували, ніж слухали викладача. Але був один момент, який зіпсував мені настрій — Мілана. Вона з’явилася, як завжди, несподівано, ефектно і з тією своєю усмішкою, від якої одразу відчуваєш, що щось задумала.
— О, Марчику, як твоє літо!Я так скуууучила — протягнула вона,вішаючись мені на шию, а я ледь не вдавився ковтком води.
Я ледь помітно кивнув, але всередині подумав: «Тільки цього мені не вистачало». Ну іяк до цієї дівчини достукатися. Слава Богу мене врятував викладач який зайшов до аудиторії після дзвінка, а хлопці побачивши мій кислий і дещо втомлений від колишньої стан, потягли назад на ”гальорку“.
Після першої ж пари я хотів піти з хлопцями в спортзал універу — розім’ятись, скинути зайву енергію. Але тут дзвінок: мене викликають у деканат. І, звісно ж, там працює моя хрещена — тітка Ната, або як її офіційно тут кличуть, Наталія Дмитрівна.
— Марчику, — сказала вона з тією інтонацією, якою зазвичай повідомляють погані новини, — ми з твоєю мамою говорили… І якщо спочатку ми закривали очі на твої вибрики, спираючись на вік то зараз, на четвертому курсі це вже ні в які ворота. Треба, щоб ти серйозніше поставився до відвідувань. Ну і до навчання бажано теж.
Я ледь стримався, щоб не закотити очі.
— Та це ж перший день, — намагався я виправдатися.
— І вже хотів піти в спортзал замість пари, — влучила вона прямісінько в ціль.
Я лише зітхнув. З мамою вони справді були найкращими подруги зі школи, і я підозрюював, що моє життя тут вона теж триматиме під наглядом. Так і сталося. Муштрувала мене всі три роки. Але її можна зрозуміти, дітей у неї немає тож вирішила хоч хрещенника частково виховувати.
Виходив я після тієї «профілактичної бесіди»  з відчуттям, ніби отримав «настанови на виживання». І тут — бах! — ледь не збив якогось хлопця, який ніс гору паперів і документів.
— О, вибач, чувак, — кинув я, але той тільки кивнув, поправив окуляри і поспішив далі. Обличчя знайоме, але згадати не можу, де його бачив.
Вже надворі, біля хлопців, я почав розповідати, як тітка Ната мене «пропісочила».
Вже надворі, біля хлопців, я почав розповідати, як тітка Ната мене «пропісочила».
— Ти б бачив, Паш, вона вже планує мої відвідування на рік вперед, — сміявся я.
Паша і Вадим тільки гиготіли. І тут з корпусу виходить той самий хлопець із паперами. Я дивлюся на нього і думаю: «Де ж я тебе бачив?»
— Що, сподобався? — одразу підколов Паша. — Бо ти так витріщаєшся…
— Ага, дуже смішно, — скривився я. — Та це я його ледь не збив біля деканату. А тепер думаю, де я його бачив.
Вадим хмикнув:
— Це Михайло Шептинський. Ботан ще той. З 4-го курсу архітектури. Тіпа розумний, але без грошей. Пам’ятаєте, колись одна фіфа, як її там…Ніка чи то Ліка, з фізмату вирішила його «підчепити», щоб він їй з домашкою допомагав. А він відмовив. Вона потім його при всіх у столовій висміяла, здається щось про його батьків. По правді, навіть я — “гуморист без гальм”,вважаю, що це було жорстоко.
І тут мене наче перемкнуло — я згадав той випадок. Тепер ясно, чому він здався знайомим. Та ситуація справді була не гарною. Але що мене здивувало, багато хто сміявся разом з нею. Який все таки світ гнилий.
Ми ще трохи потринділи, і тут під’їжджає бусик, з якого на повну оре музика. Виходить чувак у кепці, навушниках і в стилі реперів 2000-х — широкі штани, оверсайз футболка.
— Може, це і є той запрошений діджей? — припустив Паша.

Виявилося, що так. Бо за хвилину з корпусу вилітає Дашка, наша одногрупниця. Вона як завжди вся в енергії, жестикулирує, намагається перекричати музику.
— Хлопці! Ви якраз мені потрібні! — вигукнула Дашка, махаючи нам руками, ніби ми корабель, що відпливає. — Треба допомогти занести апаратуру в спортзал. Бо цей діджей, хоч і зірка, але таке сухоребрище, що ще переламається на півдорозі.
Ми з Пашею та Вадимом перезирнулися, синхронно видихнули й почвалали до бусика. Ну а що робити? Дашка була старостою нашої групи, та ще й не раз прикривала нас, коли ми «мали термінову потребу» не з’явитися на пару. Відмовити — це як плюнути в криницю, з якої п’єш.
— А чого саме спортзал? — запитав Паша, підхоплюючи кабель, який виявився важчим, ніж я думав. — Ви що, там змагання вирішили провести?
— Та ні, — хмикнула Дашка. — Там простору більше, ніж у будь-якій аудиторії, і сцена є. Плюс, можна розмістити апаратуру так, щоб і танцювати було де, і сидіти.
— А викладачі не будуть проти? — втрутився я, бо знав, що на наших «поважних наглядачів» розраховувати не варто.
— О-о-о, — вона хитро всміхнулася, — отут найцікавіше. Я сьогодні була в деканаті.
— І? — Вадим аж завмер з колонкою в руках. — Не кажи, що вмовила...
— Вмовила, — гордо заявила вона. — Сказала, що це буде культурно-виховний захід для згуртування студентів, що ми підготуємо виступи, зробимо фотозону, а за порядком прослідкую особисто.
— І що, повірили? — я не втримався від скептичного тону.
— А чого б ні? — знизала плечима. — Я ж у них в активістках номер один. Від мене ще жоден захід не страждав... ну, майже.
— І що, викладачі будуть танцювати з нами? — іронічно кинув Паша.
— Ні, дурнику, — засміялася вона. — Я вмовила деканшу, щоб зробили повністю студентську вечірку, без нагляду. Тільки ми, музика і свобода.
— Ти серйозно? — Вадим навіть поставив колонку на підлогу. — Повністю без дорослих?
— Повністю, — підморгнула вона. — Але за умови, що все пройде без бійок, пожеж і… ну, ви зрозуміли.
Ми ще тягнули останній ящик із дротами, а в голові вже малювалися картини п’ятничної ночі: гучна музика, натовп студентів, танці до ранку. Усередині в мене розгорався вогонь передчуття.
— Даш, — нарешті озвався я, — ти знаєш, що якщо це зірветься, тебе з’їдять живцем?
— Тому я й беру з собою вас, — лукаво відповіла вона. — Ви ж мої надійні хлопці, правда?
Ми переглянулися. Відмова вже навіть не обговорювалась.
Коли все було занесено й підключено, Дашка ще трохи щебетала про програму, яку вони готують, а ми лише кивали, але думками вже були в п’ятниці. Ми з хлопцями розійшлися, і я йшов додому з тією приємною впевненістю, що ця вечірка стане не просто гарним початком навчального року — вона увійде в історію.