Частина 14/3

Ми з Надею вибралися з університету в годину пік, і, звісно ж, маршрутка, яка під’їхала, була набита вщент. У мене виникло відчуття, ніби ми зараз граємо в якийсь квест під назвою «Виживання у тісняві». Надя рішуче втиснулася всередину, тягнучи мене за собою, і ми опинилися десь посеред салону, затиснуті між похмурим чоловіком із величезним рюкзаком і хлопцем у спортивній куртці.
— Ай! — Надя різко обернулася.
Перед нею стояв хлопець — високий, блондин, з іронічною посмішкою, у легкій світлій футболці, яка явно коштувала більше, ніж мій місячний бюджет. Він навіть не намагався виглядати винним.
Він навіть не намагався виглядати винним.
— Ви на мою ногу наступили, — сказала Надя льодяним тоном і обдарувала його таким поглядом, яким люди зазвичай дивляться на тих хто вчинив якийсь злочин, не менше.
— Серйозно? — підняв він брову. — У такому натовпі це неминуче.
— Неминуче — вибачитися, — парирувала вона.
Я втиснула губи, намагаючись не засміятися. У його погляді блиснула весела зухвалість, і я відчула, що зараз буде продовження.
— Ви, мабуть, новенька у світі маршруток, — сказав він. — Тут закон такий: хто вижив, той і правий.
Надя вже розкривала рот, щоб запустити у бій свою «артилерію», але маршрутка наїхала на величезну яму. Я вчепилася в поручень, а от Надя… полетіла просто йому на коліна.
Він встиг підхопити її за талію, і в ту ж мить його обличчя набуло виразу, який можна було б назвати «нахабно-задоволеним».
— Ну ось, тепер ми знайомі, — протягнув він.
Надя миттєво підскочила, червона як помідор — чи то від злості, чи то від збентеження.
— Ви…! — почала вона, але тут водій крикнув:
— Наступна зупинка — «Лісова вулиця»!
— Це наша! — схопила мене за руку Надя й буквально протягла крізь натовп до дверей. Я, ковзаючи по підлозі, думала, що якби цей момент хтось знімав на відео, ми вже збирали б лайки у місцевому пабліку «Підслухано».
На вулиці вона ще хвилин п’ять бурмотіла про «типових самозакоханих блондинів», і що «їм здається, ніби світ обертається навколо них».
А потім ми звернули на її вулицю — і я завмерла. Перед нами розкинувся просторий двір, у центрі якого стояв будинок із великими панорамними вікнами, оздоблений світлим каменем. На під’їзді блиснув чорний позашляховик, який, судячи з вигляду, коштував як немаленька квартира в центрі міста.
— Це… твій дім? — обережно спитала я.
— М-м, так. — Вона знизала плечима, ніби це була звичайна будівля, а не щось, що могло б потрапити на обкладинку журналу «Архітектурні шедеври».
— І ти все одно їздиш маршруткою? — вирвалося в мене.
— Звісно, — відповіла вона впевнено. — Хочу бути самостійною, а не жити на повному утриманні батьків. Я навіть у гуртожиток просилася, але мені відмовили — місцева ж.
Всередині будинок виявився ще просторішим. Світлі стіни, багато дерева й скла, тепле розсіяне світло, яке створювало відчуття затишку. З кухні пахло свіжозавареною кавою, у вітальні — величезний диван, на якому можна було б спати всією групою. Вся ця розкіш і велич навівали не надто приємні спогади з минулого.
— Проходь, — кинула Надя, уже тягнучи мене сходами вгору. — Гардероб — там, де починається справжнє життя.
Я йшла за нею, відчуваючи, роздивляючись навколишній інтер’єр. І думала: «Цікаво, яке вбрання може мене перетворити на дівчину, яка впевнено почувається на вечірках?»
Ми піднялися на другий поверх, і Надя розчахнула двері своєї кімнати з таким виглядом, наче показує мені портал в інший вимір.
— Ласкаво просимо у мій маленький штаб краси й стилю, — оголосила вона.
Кімната виявилася просторою, із великим вікном у підлогу, через яке було видно зелений сад. Уздовж однієї стіни стояла величезна шафа-купе з дзеркальними дверцятами, які відбивали нас у повний зріст. На іншій стіні — полички з книгами, косметикою й сувенірами з подорожей. На підлозі лежав пухнастий килим кольору вершків, у якому ноги буквально тонули.
— Сідай, зараз будемо робити магію, — Надя вказала на м’який пуф перед дзеркалом і вже розсувала дверцята шафи.

Я сіла, відчуваючи, як хвиля передчуття вечірки прокочується десь під шкірою. Ще вчора я навіть не знала, що вона існує, а сьогодні ми вже на місії «знайти сукню мрії».
— Так… — пробурмотіла Надя, риючись у вішалках. — Для тебе щось ніжне чи зухвале?
— Е-е… А можна щось середнє? — обережно відповіла я. — Не хочу виглядати так, ніби я втекла з балу Попелюшки, але й як на контрольну з математики — теж ні.
Вона глянула на мене поверх плеча й засміялася.
— Добре, але знай, що на вечірках діє негласне правило: або тебе помітили всі, або ти втратила вечір дарма.
Я не була впевнена, що хочу, щоб мене помітили всі, але сперечатися з Надею було марно. Вона витягла кілька суконь і розклала їх на ліжку: бірюзова з відкритими плечима, чорна в обтяжку з блиском, і темно-синя, м’яка на дотик, із довгими рукавами й легким розрізом збоку.
— Остання — це… — я на мить замовкла. — Вона мені подобається.
— О, так! — Надя зробила переможний жест. — Цей колір підкреслить твої очі. Тільки ще зачіску й взуття підберемо.
Поки я роздивлялася сукню в дзеркалі, у голові почали з’являтися нові думки: а раптом там справді буде весело? А що, якщо я вперше відчую себе частиною цієї студентської компанії? Але одразу ж — інша: а раптом я просто стоятиму в кутку, не знаючи, з ким заговорити?
— Ей, — Надя перервала мої роздуми, — не думай так. Ти ж не сама йдеш. Я з тобою. А ще Валик,хто-хто, а він точно зробить вечір незабутнім.
Коли я нарешті повернулася додому після всіх поїздок, перевдягань і, чесно кажучи, емоційних гойдалок цього дня, перше, що захотілося зробити, — це переодягтися. Зняти з себе весь пил маршруток, перехоплений запах чужих парфумів і шум міста. Я натягнула улюблену м’яку футболку з розтягнутим коміром, зібрала волосся в недбалий хвіст і нарешті змогла вдихнути спокій.
Роботу ніхто не відміняв, тож я розклала на столі зошити, ноутбук і ті документи, які давно чекали свого часу. З вулиці долітав теплий вечірній гул — десь неподалік гавкав собака, а на сусідньому балконі хтось гучно сміявся. Цей фон робив дім ще затишнішим.
Не встигла я поринути в справи, як пролунав дзвінок у двері. На порозі стояв Сашко, трохи розкуйовджений, із тією своєю звичною напівусмішкою, яку важко було зрозуміти — то він справді радий мене бачити, чи просто так усміхається завжди.
— Привіт, — сказав він, ступаючи всередину. — Я подумав, що перестановку краще зробити сьогодні, бо завтра мені можуть підкинути іншу роботу.
Ми взялися за шафу, потім пересунули полицю ближче до вікна. І от коли я вже майже переможно подумала, що все готово, одна з дверцят хитнулася й ледь не впала. Сашко підхопив її, буркнув «О, так не піде» й пішов до комірчини шукати інструменти.
Я стояла, дивилася на недолугу дверку, коли у двері подзвонили вдруге. На порозі — Даша — та сама активна, енергійна дівчина, яка могла запустити будь-який проект і не загубитися в ньому. В руках у неї була сумка, з якої виглядали краї зошитів і книжок.
— Привіт, Елло, — вона приязно посміхнулася. — Можна до тебе? Мені потрібні книжки для доповіді, ті, що ти обіцяла підготувати.
— Заходь, — я відступила, впустивши її в кімнату.
Ми пішли до полиці, я почала діставати потрібні книги.
— До речі, — сказала Даша, примруживши очі, — ти ж чула про вечірку в п’ятницю?
Я кивнула.
— Надя вже встигла мене вмовити піти.
— Чудово! — очі Даші спалахнули. — Бо я одна з організаторів. Ми готуємо флешмоб, і моя команда вже репетирує. Це буде бомба, просто чекай!
— Ти й тут, і там? — я усміхнулася. — Як ти встигаєш?
— Я не встигаю, я літаю, — відповіла вона з тією своєю безтурботною впевненістю.
У цей момент у дверях з’явився Сашко з інструментами. Він зупинився, поглянув на Дашу, і в повітрі… щось змінилося. Не знаю, чи це була моя фантазія, але між ними пройшла така легка, майже непомітна іскра.
— Це мій знайомий, Сашко, — сказала я, дивлячись то на нього, то на Дашу. — А це Даша.
— Приємно познайомитися, — Сашко простягнув руку, не відводячи від неї очей, і я помітила, як Даша ледь-ледь затримала погляд на ньому, перш ніж потиснути.
— Мені теж, — вона всміхнулася так, як, здається, я ніколи не бачила її усміхненою.                                             Я ж собі подумки посміхнулася: цікаво…
Вони перекинулися ще кількома словами, після чого Даша забрала книжки й, прощаючись, кинула на мене швидкий погляд, ніби щось хотіла спитати, але передумала.
Ввечері, коли я вже сиділа з ноутбуком у ліжку, задзвонив телефон. Це була Ельвіра.
— Ну що, як у тебе перший тиждень навчання? — її голос завжди був теплий, але з тією ледь помітною ноткою, наче вона одночасно й цікавиться, і перевіряє.
Ми поговорили про пари, викладачів,вечірку і якось сама по собі я згадала про Сашка.
— Сашко? — перепитала вона. — Хто це такий?
— Та… новий вантажник, — видушила я після короткої паузи.
— Дивно, — задумливо сказала Ельвіра. — Сергійович нічого мені про нього не казав. Але, може, забув…
Я відмахнулася:
— Може й так.
Але всередині залишилося якесь дрібне, неприємне «а раптом». Хоча я вирішила не накручувати себе — принаймні сьогодні.
Перед сном, лежачи в темряві, я думала не про Сашка і Дашу, тобто іскру між ними, а вона точно була , я певна, і навіть не про роботу, а про вечірку в п’ятницю. Уявляла світло, музику, сміх і той момент, коли я переступлю поріг, не знаючи, чого чекати. І хоч трішки було страшно, десь глибоко всередині розгорялося передчуття — щось точно станеться.