Частина 14/2

Чутка про вечірку поширилася університетом так швидко, ніби хтось відкрив вікно й впустив вітер, який поніс її від аудиторії до аудиторії. Ще вранці ніхто й не здогадувався, а вже під кінець другої пари гомін стояв такий, що навіть викладачі час від часу кидали стримані погляди на надто жваві групи студентів.
У коридорах відчувалося особливе тремтіння — люди не просто поспішали на наступну пару, вони перешіптувалися, ховали усмішки й діставали телефони, щоб перевірити чат. У нашій групі повідомлення сипалися одне за одним: «Чули? Старші організовують мега-вечірку в п’ятницю!», «Кажуть, буде ді-джей і фотозона!», «Тільки прикиньте, кажуть, навіть коктейлі безкоштовні».
Я сиділа на підвіконні й спостерігала, як мої одногрупники моментально розділилися на два табори: ті, хто вже обговорював вбрання та підбирав фото для інстаграму, і ті, хто почав сперечатися, чи варто взагалі йти. Валик, звісно, належав до першої категорії. Він уже розповідав Наді, що має блискучу сорочку, яку беріг «на особливі випадки».
— Уявляєш, — жестикулював він, — вона переливатиметься у світлі прожекторів, і всі дивитимуться тільки на мене!
— Ага, тільки не забудь, що там буде ще сто таких, — пирснула Надя.
Тим часом у кутку, біля стіни, Василина Сторожук стояла, як завжди, трохи осторонь. Сьогодні вона знову була у своїх широких джинсах і худі,цього разу сірого кольору, хоча надворі спека. Хтось із хлопців кинув глузливе:
— Василино, ти і на вечірку так підеш? У валянках і з термосом?
Василина підняла очі, коротко глянула на них, а потім повернулася до записів, наче їй було байдуже. Мені здалося, що в її зелених очах промайнула ледь помітна тінь образи і… болю, але я помітила, як її подруга Аня Лепницька блиснула очима й кинула різко:
— Дехто й у шортах умудряється виглядати як пінгвін тупоголовий, тож обережніше з жартами.
Я зробила вигляд, що гортаю конспект, але насправді уважно слухала всіх. Чесно кажучи, мене ця новина застала зненацька. Вечірка… У моєму житті це слово асоціювалося радше з кіно чи книжками, а не з реальністю. Я ніколи не була на подібних заходах — навіть у школі я знаходила причини не йти на дискотеки. Мене лякала сама ідея великого натовпу, гучної музики, хаотичних розмов.
І все ж… всередині ворушилося щось інше — цікавість. Що, як це шанс відчути себе частиною цієї нової, ще незнайомої мені компанії? Можливо, я зможу подивитися на людей з іншого боку, побачити їх не тільки в стінах аудиторій.
Я зітхнула, бо в голові тут же виринула інша думка: «А що вдягти? І чи взагалі мені є що вдягти?»
Валентин у цей час, як справжній хронікер, вже збирав замовлення, хто що візьме:
— Так, музика буде топ, але треба свій плейлист підготувати. І алкоголь… Хтось каже, що бар буде безкоштовний, але я на всяк випадок візьму щось своє.
Надя хмикнула:
— Ти головне на ногах до кінця вечірки вистій.
Їхня впевненість у тому, що всі підуть, здавалася непохитною. І тільки я сиділа з відчуттям, що стою на межі між «піти» і «залишитися вдома».
— Ти ж підеш, правда? — раптом Надя різко повернулася до мене.
Я знітилася, зібравши в долоні ручку, ніби вона могла стати щитом.
— Не знаю… — пробурмотіла я. — Це, мабуть, не зовсім… мій формат.
Надя підняла брови так, ніби я щойно зізналася, що ніколи не куштувала шоколаду.
— Не твій формат?! Елло, це ж не конференція і не семінар! Це вечірка! Музика, танці, сміх, знайомства… Ти навіть не уявляєш, як це може бути класно.
— Саме в тому й справа, — тихо сказала я. — Я й справді не уявляю.
Вона нахилилася ближче, заговоривши напівпошепки, але з тією енергією, що в ній нуртувала постійно:
— Слухай, ти ж не хочеш провести студентські роки, як монахиня в бібліотеці? Ну, окей, бібліотека — це твоє, я розумію. Але має бути баланс. Дозволь собі іноді… просто жити.
Її слова наче стукнули у якусь далеку дверцята в мені. Я не була певна, чи хочу їх відчиняти. Але вона вже малювала переді мною яскраву картинку з : гірлянди в саду, світло від лампочок у скляних банках, музика, що розливається теплим вечірнім повітрям, і люди, які сміються, танцюють, тримають у руках кольорові склянки.

— Ну, подумай, — додала Надя. — Ми з тобою знайдемо тобі сукню, зробимо зачіску, нафарбуємось… І ти побачиш, що всі ці старшокурсники — звичайні люди, а не якісь там напівбоги.
Я скривилася, згадавши, як один з «напівбогів» минулого тижня мало не вибив у мене з рук чашку з кавою, а потім навіть не вибачився.
— Не знаю… — повторила я, але вже без тієї впевненості, що раніше.
В цей момент до нас підсіла Христя з нашої групи, уся сяюча від передчуття:
— Ви чули? Кажуть, буде фотобудка! І костюмована зона для фото!І цей дим, ну…спецефекти тобто.
Надя кинула на мене переможний погляд: мовляв, бачиш, усе складається саме для того, щоб ти пішла.
Я відчула, як у животі закрутився дивний клубочок: трішки страху, трішки цікавості… і, можливо, навіть краплина очікування.
Надя не відпускала тему, і я вже знала — це битва, яку я, мабуть, програю.
— Отже, — вона поклала долоню на стіл, ніби зараз підписуватиме важливий договір, — після пар ми з тобою вирушаємо до мене. У моєму гардеробі знайдеться щось, що навіть ти визнаєш гідним вечірки.
— Навіть я? — перепитала я, намагаючись удавати скепсис, хоча куточки губ зрадницьки тягнулися вгору.
— Так, навіть ти, пані «джинси і футболки на всі випадки життя», — вона хмикнула. — А ще в нас буде репетиція твоєї посмішки для фото.
— Може, мені просто принести книгу й читати в кутку? — пожартувала я, але Надя глянула так, наче я щойно образила саме поняття «вечірка».
— Ти принесеш себе — і цього вистачить. Решту я беру на себе. Домовились?
Я видихнула.
— Домовились.