Частина 14/2

Я прокинулася від пронизливого дзвінка телефону. Спершу мені здалося, що він лунає десь уві сні, але потім усвідомлення вдарило, як крижана вода: звук був реальний. Я потягнулася до тумбочки, перевернула екран і… 08:12.
Серце провалилося кудись у п’яти. Перший день навчання, перша пара, а я майже проспала.
— Алло? — мій голос ще зберіг залишки сну, але з кожною секундою прокидався.
— Ну що, спиш, зраднице? — почулося у слухавці. Голос Наді був занадто життєрадісним для такого ранку. — Без тебе я на першу пару не йду, май на увазі.
— Що?! Ти уже там?! — я підскочила на ліжку, намагаючись одночасно відкрити шафу і знайти шкарпетки. — Надю, я навіть зуби не почистила!
— У тебе є двадцять хвилин, бігом, красуне! — і вона роз’єдналася.
Я кинулася у ванну. Холодна вода обпекла обличчя, змиваючи рештки сонливості. У дзеркалі на мене дивилася дівчина з трошки, гаразд, не трошки розпатланим волоссям і широко розкритими очима. Якимось дивом я зібралася менше ніж за десять хвилин: світлі джинси, біла сорочка з тонкою вишивкою на комірі, низький хвіст і мінімальний макіяж, щоб виглядати бодай трохи зібрано.
Коли я вже тягнула руку до ручки дверей, у кухні почувся голос пана Мирона:
— Дитино, ти що, без сніданку? У перший день? Не годиться!
— Пан Мирон, я запізнююсь! — я підскочила, але він уже тримав у руках тарілку з ватрушками.
— Тим більше треба мати сили. — Він загорнув дві у серветку і простягнув мені. — Поділишся зі своєю подругою, щоб не було ніяких обмороків на парах.
— Ви мій рятівник, — я вдячно всміхнулася і, притискаючи згорток до грудей, вилетіла за двері.
Дорога до університету цього ранку здавалася коротшою, ніж будь-коли. Небо було яскраво-блакитним, повітря наповнене запахом теплого вересневого сонця, а моє серце калатало, як після пробіжки. Я вдивлялася у натовп біля корпусу, шукаючи знайому постать. Наді там не було.
Я вже збиралася дістати телефон, коли краєм ока помітила… щось дивне. Біля кущів, за кілька метрів від центрального входу, стояла фігура в бежевій панамі, яка ледь не закривала півобличчя, і в темних окулярах. Людина виглядала так, наче планує шпигунську операцію або щонайменше втечу через підземний хід. І лише коли ця фігура махнула мені рукою, я зрозуміла — це Надя.
— Надю?.. — я підійшла ближче, намагаючись стримати сміх.
— Тихіше! — прошепотіла вона, озираючись. — Тут десь мій брат. Якщо він мене побачить, почнеться проповідь: що старшокурсники — зло, що треба триматися подалі від будь-яких тусовок, і що він «знає кількох людей, які наглядатимуть за мною». Я цього слухати не хочу!
— Ти серйозно? — я пирснула. — Надю, тебе важко не помітити навіть без панами. А з панамою і окулярами ти виглядаєш, як туристка, яка заблукала в ботанічному саду.
— Саме тому він мене не впізнає! — урочисто відповіла вона. — Ти йдеш зі мною чи залишишся тут під прицілом його моралей?
Я розсміялася вголос. Надю важко не любити хоча б за те, що з нею кожен день — маленька пригода. Ми рушили разом, і я все ще уявляла, як цей «маскувальний костюм» виглядав би на студентському фотоальбомі.
У вестибюлі корпусу панувала справжня круговерть: студенти з наплічниками, гуртки сміху й обіймів, хтось поспіхом заглядав у розклад, хтось біг на другий поверх. Повітря було насичене запахом кави з автомата, парфумів і друкарської фарби від купи роздруківок.
— О, дивись, це наші, — прошепотіла Надя, кивнувши на групку хлопців і дівчат біля дверей аудиторії. — Урочиста хода першокурсників розпочинається.
Я скептично глянула на неї, але всередині відчула знайоме хвилювання. Нові люди, нові викладачі, новий розділ у моєму житті… і зовсім не відомо, що з цього вийде.
Ми з Надею підійшли до дверей аудиторії. Біля них уже стояла компанія, і перше, що я помітила, — це хлопець у яскраво-блакитній сорочці з дрібними ананасами. Він говорив так швидко, що я ледь встигала відслідковувати слова, і при цьому активно жестикулював.
— Привіт, новенькі? — він одразу звернувся до нас, помітивши, що ми трохи вагаємось. — Мене звати Валентин, але можеш казати Вал, Валик, або навіть «Ваша величносте», я не проти. 

Я розсміялася, а Надя ледь стримала коментар, з яким, мабуть, хотіла пожартувати у відповідь. Він вмів створювати відчуття, ніби ви знайомі вже давно.
— Це Елла, — сказала Надя, підштовхнувши мене плечем, — а я Надя.
— Чудово, що ми вже маємо двох красунь у групі! — Вал підморгнув і, не втрачаючи часу, почав знайомити нас із рештою.
Поруч стояв високий хлопець з легкою неголеною щелепою і трохи задумливим поглядом.
— Це Іван, але друзі звуть Ванно…або Ванько, — додав Валик. — У нього складна історія з іменами, ви не переймайтеся.
— Та нема там складної історії, — зітхнув Ванно чи то Ванько, але посміхнувся. — Просто так вийшло.
Ми перекинулися кількома жартами, і я вже почала відчувати, що ця група людей принаймні не дасть занудьгувати.
Дівчата, що сиділи трохи далі, теж привернули мою увагу. Одна з них — Меланка, висока, з гострими рисами обличчя й коротким рудуватим волоссям, тримала в руках блокнот і щось малювала, навіть не дивлячись на нас. Христина — низенька, у світлому сарафані, сміялася над чиїмось жартом, і сміх у неї був такий заразливий, що навіть я не втрималась від посмішки.
А потім мій погляд зачепився за ще одну фігуру. Василину. Вона сиділа біля вікна, сховавши руки в кишені широкого зеленого худі, й уважно розглядала аудиторію, але не втручалася в розмови. Довга коса каштанового волосся спадала на плече, великі зелені очі виглядали стривожено, але намагалися цього не показувати.
— Василино, ти не задихнешся? — пожартував хтось із хлопців, натякаючи на її одяг. — На вулиці ж +28!
Я вже хотіла скривитися від такої недоречної репліки, але раптом поруч із нею озвалася інша дівчина — чорнява, з короткиии кучерями і впевненим поглядом:
— А тобі яке діло, у чому вона ходить?
Тон був такий, що жартівник відразу притих. Василина лише знітилася і кивнула їй і ледь помітно посміхнувшись. Потім вони сіли трохи далі від інших — я запам’ятала, як ця Аня Лепницька злегка відгородила їх від загальної метушні. 
І саме тоді я почула голос, який змусив мене напружитися.
— О, знайоме обличчя.
Я озирнулася і побачила Лію. Та сама Лія, з якою в мене була доволі неприємна історія. Її усмішка була занадто ввічливою, щоб бути щирою.
— Елло, яка несподіванка, — промовила вона, ніби ми випадково зустрілися в черзі до кав’ярні, а не в одному навчальному корпусі.
— Привіт, — я відповіла стримано, відчуваючи, як щось у грудях стиснулося.
— Ви знайомі? — запитала Надя, і в її голосі було щось холодне.
— Трохи, — Лія кинула на мене оцінювальний погляд і перевела розмову на іншу тему, але напруга між нами повисла в повітрі.
Незабаром з’явився наш куратор — високий чоловік у світлій сорочці, з папкою під пахвою. Він представився як Андрій Сергійович і одразу нагадав мені тих викладачів, які вміють і пожартувати, і поставити на місце.
— Наш курс — особливий, — почав він. — Тут зібралися люди, які люблять архітектуру так само, як я люблю каву. А я без кави не живу.
Перша пара була радше ознайомчою. До нас заходили кілька викладачів: одна жінка років сорока, з гострим поглядом і чіткими фразами, одразу здалася суворою — я вже подумки уявила, як її роботи доведеться переробляти по кілька разів. Інший — молодий, з кучерявим волоссям і захопленими жестами, — говорив про архітектуру так, ніби це була жива істота, яку можна відчути.
До кінця дня я зрозуміла: навчання тут вимагатиме багато зусиль. Це не буде легка прогулянка, але в цьому є свій азарт. Ми з Надею вийшли з корпусу втомлені, але в голові вирувало передчуття чогось нового, великого.
— Ну що, перший день вижили, — підморгнула вона.
Я кивнула і, відкусивши залишок ватрушки, подумала: це лише початок.