Частина 14/1

Чесно кажучи, робота в книгарні виявилася для мене чимось на кшталт тихого острівця серед хаосу міста. Тут був особливий мікроклімат — запах свіжого паперу й трохи пилу від старих видань, легкий деревний аромат полиць і, звісно, той мелодійний дзвін дзвоника на дверях, який щоразу, як хтось заходив, нагадував мені, що світ за межами крамниці існує, але тут, усередині, він рухається в зовсім іншому ритмі.
Я швидко втягнулася в робочий процес. Перші дні були наповнені нескінченним розкладанням нових книжок, змахуванням пилу з корінців, перевіркою цінників і тихим шелестом сторінок, коли хтось із відвідувачів гортав щойно знайдену книжку. 

Пан Мирон, господар крамниці навпроти, іноді буркотів, що я надто довго затримуюся на одному місці, роздивляючись ілюстрації в альбомах, але робив це з тією особливою посмішкою, яка свідчила, що насправді він хвилюється.
Щовечора я поверталася додому з легкою втомою, але це була приємна втома. І майже завжди — з новим записом у моєму блокноті: якийсь фрагмент почутої фрази, малюнок руки з книгою чи силует у дверях. І серед усіх цих нарисів особливо вирізнявся один портрет — обличчя хлопця з пронизливими сірими очима.
Я не знала його імені, та й сама зустріч була надто короткою, але щось у ньому залишилося зі мною. Іноді я ловила себе на тому, що під час роботи починаю механічно розставляти книжки, а думками вже малюю його профіль: різкий, трохи впертий підборіддя, темне волосся, що падає на чоло, й ті очі — ніби дивилися просто крізь мене, але водночас не лякали.

Кілька разів я брала блокнот, розгортала сторінку з цим портретом і уважно роздивлялася деталі, дивуючись, як мені вдалося так точно передати його погляд. Навіть тінь на щоці і ледь помітна складка між бровами — все збереглося. Хоч я й не хотіла собі зізнаватися, але він мене зацікавив.
Та час ішов, він більше не приходив і мені треба було думати про зовсім інше — перший навчальний день у університеті вже був зовсім близько. Я знала, що список необхідних матеріалів буде чималим, а в моїй кімнаті лежав тільки старий набір акварелі, кілька олівців та порожній альбом. Я відкладала гроші з кожної зарплати в книгарні, і от, коли нарешті сума виглядала пристойно, вирішила: настав час йти в похід за покупками.
Вранці, перед виходом, я склала у сумку невеличкий список — щоб не розгубитися від надлишку вибору. А ще — навмисне одягнула свою улюблену сорочку з вишитими маками на комірі. Мені здавалося, що в ній я трохи впевненіша.
Торговий центр зустрів мене шумом, світлом і ароматами. Десь у кав’ярні збоку хтось молов кавові зерна, і запах міцної арабіки переплітався з солодким присмаком випічки. На ескалаторі я чула, як унизу лунає музика з якогось бутіка — легкий джаз, який чомусь нагадав мені старі фільми.
Магазин товарів для творчості я знайшла швидко — я бачила його ще здалеку за великим вітринним плакатом з палітрою і пензлями. Усередині було тихіше, ніж у решті ТЦ. Тут панував свій порядок: високі стелажі з фарбами всіх відтінків, пензлі різної товщини, полотна, що стояли під стіною, і альбоми, від яких мене тягнуло купити одразу п’ять.
Я почала розглядати акрилові фарби. Мій погляд зупинився на ніжному бірюзовому відтінку — я вже простягнула руку, щоб узяти його, коли поруч пролунав чийсь голос:
— Якщо хочеш, щоб колір довше тримався і не тьмянів, краще візьми з цієї ж палітри, але іншого виробника.
Я здригнулася і обернулася.
Мій погляд натрапив на дівчину приблизно мого віку. Вона стояла з упевненим виглядом, притримуючи під пахвою тубус для креслень, а в руках тримала кілька баночок акрилу. Каштанове волосся було зібране у високий хвіст, а передні прядки, пофарбовані в насичений малиновий відтінок, м’яко спадали на щоки. Вона була одягнена у яскраво-червоний сарафан, на якому спереду розквітали великі соняшники, білі кеди з різнокольоровими шнурками — у правому рожевий, у лівому фіолетовий, — а на плечах висіла сіра джинсова куртка з намальованими по всій спині польовими квітами. Я майже не сумнівалася, що цей малюнок вона зробила власноруч.                                                         — О, вибач, не хотіла налякати, — вона тепло посміхнулася, — просто бачу, ти обираєш фарбу для роботи, а ця фірма… ну, вона гарна, але трохи підводить, якщо робити довготривалі проєкти.
— Та нічого, — я відповіла, повертаючи баночку на полицю. — Я якраз збираю матеріали на навчання.
— Теж художка?
— Архітектурний факультет, — усміхнулася я, і в голосі мимоволі прозвучала нотка гордості. — Перший курс.
— Серйозно? — її очі засвітилися. — А я на тому ж факультеті, тільки теж першокурсниця! Мене, до речі, Надя звати. 
— Елла.
Ми потисли одна одній руки, і це було так природно, ніби ми знайомі вже давно.
— Знаєш, якщо хочеш, можу допомогти обрати матеріали, — запропонувала вона, роздивляючись полиці. — Я кілька років вчилася в художній школі, тож трохи розуміюся на цьому всьому.
Ми почали разом обходити магазин. Надя показувала мені різні види пензлів, пояснювала, чим відрізняється холодний відтінок синього від теплого, і навіть порадила, які альбоми краще для креслень, а які — для швидких ескізів. Вона говорила легко, часом вставляючи смішні історії зі своїх занять у художці, і я ловила себе на думці, що мені з нею надзвичайно комфортно.
— От бачиш ці маркери? — вона підняла набір із двадцяти кольорів. — Я одного разу взяла дешевші, а вони потекли просто в портфелі. І мої конспекти з історії мистецтва були схожі на акварельні абстракції. Викладачка подумала, що це моя творча інтерпретація.
Я розсміялася, уявляючи цю картину.
— Ну, хоча б креативно вийшло, — пожартувала я.
— Та-а-а… — протягнула вона, — але довелося купити новий альбом і перемальовувати всі креслення.
От скажи, ти вже знаєш, де в нас будуть пари? — питає Надя, коли ми відійшли від стелажів з пензлями.
— Не зовсім… тільки знаю, що головний корпус на околиці міста.
— Ага, він сам по собі як музей. Уперше туди зайдеш — і хочеться все розглядати: арки, сходи, плитка на підлозі… Я, чесно, навіть не впевнена, що буду слухати лекції в перші дні. Просто сидітиму й розглядатиму стелю, — вона розсміялася, жестикулюючи так, ніби вже показує мені, як це буде.
Я відчула, що її енергія буквально підхоплює. Надя говорила швидко, але так захопливо, що хотілося слухати й далі.
— Я, до речі, взагалі планувала вступати в інший універ, — сказала вона, взявши з полиці кілька тюбиків акрилу й обережно роздивляючись етикетки. — У Києві, на дизайн середовища. Але… — вона зробила драматичну паузу, піднявши вгору палець, — старший брат сказав: «Ні-ні-ні, мала, вчитимешся тут, щоб я міг наглядати».
— І ти погодилася? — я всміхнулася.
— Та я спершу побурчала, — махнула вона рукою, — але, якщо чесно, тепер рада. Бо у Києві— це далеко, а так у мене є купа знайомих у місті, плюс брат. Він, до речі, навчається на четвертому курсі, теж архітектор. Може, колись познайомлю, він, звісно, іноді зануда, але свій у цьому ділі.
Вона вміло змінила тему:
— О, а ці фарби бери обов’язково! — показала на ряд баночок. — Вони щільні, не вигоряють на сонці. Ми в художці ними стільки стін розмалювали, що директор уже боявся нас у коридори пускати.
— Ви стіни фарбували? — не втрималась я від здивування.
— Та-а-а! — її очі загорілися. — У нас була акція до Дня міста: ми з однокласниками розмальовували шкільний хол. Я зробила величезне дерево, яке «росло» на всю стіну, а брат додав туди маленький прихований замок у гілках. Ніхто його не помічав, поки я не сказала.
Ми йшли повз стелажі, і Надя весь час щось показувала: правильний папір, кращі чорнила для креслень, лінійки з непрозорими краями. Усе це супроводжувалося коментарями й жартами. Я ловила себе на думці, що це дуже зручно — ходити з кимось, хто вже «в темі», і водночас приємно спостерігати за її живими реакціями.
— А ти що найбільше любиш у малюванні? — запитала вона, коли ми вже підійшли до каси.
— Напевно, ескізи. Лінії, форма… коли ще немає кольору, але вже є відчуття майбутнього простору.
— О, тоді ми з тобою точно знайдемо спільну мову! — Надя підморгнула. — Я обожнюю додавати колір, бо він змінює все. Я, наприклад, можу взяти сіру стіну і зробити з неї будь-що. Дайте тільки фарби.