Частина 13/2

Дзвінок на дверях пролунав тихо, майже обережно, ніби той, хто заходив, не хотів порушувати атмосферу. У мене навіть пальці автоматично зупинилися над сторінкою облікового журналу, а в голові майнула думка: О, хтось новий.
У книгарні був особливий ритм — він уже став мені близьким за ці кілька днів. Кожен звук тут жив своїм життям: легке скрипіння дерев’яної підлоги, шелест сторінок, дзвін дзвоника. І ще — запах. Поєднання старого паперу, свіжих фарб із нових обкладинок і чогось солодкуватого, що пан Мирон щоранку приносив зі своєї улюбленої кав’ярні — то булочки з корицею, то маленькі круасани. Сьогодні пахло саме корицею.
Я підняла погляд — і побачила його.
Високий, спортивної статури, в темному худі, з тією впевненою поставою, яку неможливо сплутати. Але не він першим привернув мою увагу — поряд із ним, тримаючи за руку, йшла дівчинка. Маленька, з темно-русявим волоссям і величезними очима, які світилися цікавістю.
Вона не стала чекати, поки він роззирнеться, і одразу помчала в дитячий відділ, наче точно знала, де шукати своє щастя. А він лише махнув їй рукою й посміхнувся, не поспішаючи.
Я саме стояла на невеличкій драбині, дістаючи книжку, яку треба було переставити на виставкову полицю. Коли обернулася, щоб поглянути на дівчинку, помітила його погляд. Він був прямий, але не нахабний. Такий, від якого чомусь всередині стало тепліше. А серце зрадницьки прискорило ритм.
Дівчинка вже стояла біля полиці з книжками для найменших і розгублено дивилася на свою, залиту соком. Очі блищали так, що я одразу зрозуміла — от-от заплаче.
— Привіт, — я спустилася з драбини й присіла біля неї. — Що трапилося?
— Він… мій кіт-принцеса… він був у замку… а тепер він загинув, бо соком! — слова вилітали без зупинки, а губи тремтіли.
— Знаєш, — я нахилилася трохи ближче, ніби ділюся таємницею, — коли у книжці стається біда, це означає, що настав час для нової історії. І я знаю одну, дуже схожу, але ще цікавішу. Хочеш подивитися?
Вона кивнула так серйозно, ніби я щойно запропонувала їй вирушити у справжню подорож.
Ми пройшли кілька кроків, і я дістала з полиці нову книжку — яскраву, з ілюстрацією кота в капелюсі та з рюкзаком.
— Ось, дивись. Тут теж є кіт. Але він мандрівник. Думаю, він би точно подружився з твоєю принцесою.
— Правда? — вона вже всміхалася.
— Абсолютно, — підтвердила я, і всередині щось радісно відгукнулося від того, як швидко її настрій змінився.
— Він навіть кращий! Бо в нього є рюкзак, — сказала вона з гордістю, наче сама його зшила.
— То беремо? — запитала я.
— Беремо! — і вона пригорнула книжку до грудей так, наче це був скарб.
Я підвелася, щоб піти на касу, і в цей момент він — хлопець із нею — підійшов ближче.
— Дя… дякую… — промовив він, і я ледь стримала усмішку від того, як несподівано невпевнено це прозвучало.
— Будь ласка, — відповіла я просто, бо іноді не треба нічого додавати.
Я вже хотіла щось запитати — наприклад, чи любить він читати, якщо так то які жанри, чи ця книжка була вибором тільки Варі (тепер я знала, як її звати), але двері дзенькнули ще раз. Це Сашко повернувся з новою партією книжок.
— Елло, куди це заносити? — гукнув він, витираючи руки об штани після коробок.
— У комірчину, дякую, — відповіла я, і на мить ми обмінялися усмішками.
Коли озирнулася, хлопець уже розраховувався, мені навіть здалося , що він засмучений чимось, чи це просто моя уява. А маленька Варя тим часом стояла поруч і з гордістю притискала свій новий «скарб». Перед виходом вона кинула мені посміхаючись:
— Ви хороша.
— Дякую, — я трохи розгубилася, але щиро.
Двері за ними тихо зачинилися, і я ще кілька секунд стояла, вдивляючись у те місце, де вони щойно були. Потім зітхнула, повернулася до прилавка й почала прибирати після дня — складати розкидані книжки, протирати поверхню каси. У книгарні стало зовсім тихо, тільки з вулиці долинав приглушений шум міста. 

Я вже хотіла зняти фартух, як помітила під стелажем у дитячому відділі невеликий прямокутник. Спершу подумала, що то закладка, яку хтось загубив, але, піднявши, зрозуміла — це листівка.
На ній був дивний малюнок: стилізований міський пейзаж, але в кольорах, які не зовсім підходили до реальності — небо лілове, будинки в золотистих відблисках, а поміж вулиць — кіт із очима, що світилися, наче два маленькі місяці. Листівка не була підписана, не було жодного слова чи навіть ініціалів.
Я перевернула її кілька разів у руках, намагаючись знайти хоч якийсь слід — можливо, друкарський знак чи дату. Але нічого.
Мабуть, хтось із відвідувачів загубив… — подумала я, і перше, що спало на думку — що її могла лишити Варя, коли шукала свою книжку. Хоча… якось не дуже в’язалося з нею. І чомусь у голові закралася інша версія — що це залишив він.
Відклала листівку на полицю за касою, щоб повернути власнику, якщо згадає. Але відчуття, що вона тут опинилася не випадково, ніяк не відпускало.
Увечері, вже вдома, я знову дістала її з сумки. Малюнок був надто дивним, щоб просто забути про нього. І котячі очі, що світилися на фоні лілового неба, дивилися так, ніби знали щось, чого я ще не розуміла.

Коли в ночі я не могла ніяк заснути, я дістала блокнот і сама того не плануючи, почала малювати. Не Варю, не книжку, а його. З тими очима, що мимохіть зачепили, щось глибоко всередині. Закінчивши, я здивовано поглянула на листок і єдине, про що подумала: Чому я його намалювала?