Частина 13/1

Елла

Книгарня того ранку була особливо спокійною. З тихою, майже домашньою атмосферою, у якій час сповільнюється. Запах свіжодрукованого паперу змішувався з ароматом дерев’яних полиць і ледь вловимим духом кави, яка булькала в апараті в кутку. Дзвіночок на дверях дзенькнув, коли я відчинила їх, і цей звук став для мене майже музикою — як нагадування: «Ти тут, ти на своєму місці».
Пані Марина — моя тимчасова напарниця, вже поралась за прилавком, розкладаючи нові книжки й час від часу зиркаючи на мене поверх окулярів.
— О, Елло, раненько сьогодні, — сказала вона з лагідною посмішкою.
— Хотіла трохи поблукати між полицями до початку роботи, — відповіла я.
— То блукай, але не забудь: о десятій приїдуть коробки. Буде робота для справжніх богатирів.
Я встигла розставити кілька новинок на полицях, коли почула за спиною глухий стук і важкі кроки. Обернулася — і побачила його.
Високий. Широкі плечі, але рухався легко, без тієї показної масивності, яку люблять підкреслювати деякі хлопці. Темно-русяве волосся, трошки скуйовджене, наче він щойно зняв капюшон або пробігся проти вітру. Карі очі — теплі, але уважні, з тим особливим поглядом, коли тебе наче «зчитують», і водночас у ньому нема жодної неприязні. Усмішка… навіть не усмішка, а такий м’який вигин губ, від якого стає спокійно.
Він поставив коробку на підлогу й, обтрусивши руки, сказав:
— Привіт. Ти, мабуть, новенька?
— Привіт. Так. А ви… привезли книги? — відповіла я, намагаючись не дивитися занадто пильно.
— Ага. Я Сашко. Офіційно — вантажник, неофіційно — універсальний помічник для всіх, у кого руки зайняті.
Ми встигли обмінятися кількома фразами, коли в дверях з’явився пан Мирон із сусідньої пекарні, тримаючи пакет, який ще парував.
— Еллю, тримай, це вам із пані Мариною, — поставив він на прилавок. — Свіже, з вишнею. І кави собі зроби, бо не можна книжки розкладати на голодний шлунок.
— Дякую! — я всміхнулась, відчуваючи, як аромат випічки одразу піднімає настрій.
— А це хто такий у нас? — Мирон глянув на Сашка. — Новий сусід?
— Наш книжковий богатир, — відповіла я.
— То йому теж належиться, — дідусь дістав ще одну ватрушку і простягнув йому.
Ми сіли просто на підлозі між коробками. Сашко відкусив шматок і, ніби між іншим, запитав:
— То ти з нашого міста?
— Ні. Але вже встигла вступити у Франка, на архітектурному.
— О! — він підняв брови. — То ми, виходить, будемо ходити одними коридорами. Я — на журналістиці, другий курс. І вже встиг залишити там слід у вигляді кількох гучних «епопей».
Він почав розповідати так, ніби перед ним не нова знайома, а стара подруга, якій можна зізнатися у будь-якому безглузді:
— Одного разу, на першій парі з медіаграмотності, я заснув. І бачив сон, що відповідаю на питання викладача. Прокинувся — а я реально стою посеред аудиторії, щось бурмочу про «контент» і «суспільну свідомість». Викладач слухає, а одногрупники мало не падали від сміху. З цього навіть мем в пабліках зробили.
Я розсміялась, уявивши цю картину.
— І що? Оцінку поставили?
— Ще й яку! «За артистизм — п’ять, за зміст — мінус п’ять», — процитував він.
Інша історія була ще смішнішою:
— Уяви: нам дали завдання написати нарис про людину, яка нас надихає. Я зробив його, але переплутав файли і замість есе надіслав викладачеві… список покупок для мами. І там усе по пунктах: «сир, батон, мило, капуста, два лимони». Викладач відповів лише одним реченням: «Дуже нестандартний підхід, але натхнення не відчувається».
Я мало не вдавилася ватрушкою від сміху.
— І тебе не вигнали?
— Та я, мабуть, уже як талісман факультету. Усі чекають, що наступного разу я придумаю щось ще більш епічне.
Він говорив легко, але без зарозумілості. І я ловила себе на тому, що його рухи, усмішка, навіть те, як він розповідає свої історії, — усе це здається до болю знайомим. Наче ...  я вже бачила його десь у минулому. 
Ми ще довго розмовляли про універ. Він жартував, що філологи й журналісти — це «одна компанія», тільки перші закохані в слова, а другі — в історії. А я слухала і помічала: у нього в очах є оця м’яка впевненість людини, яка може підставити плече.
Коли він зібрався йти, підняв коробку, глянув на мене й сказав:                                                                                          — Не загубися там у коридорах Франка. Якщо що — шукай четвертого курсу журналістики, я проведу. І можливо, я ще зайду сьогодні, це ще не вся поставка. Тож не з' їж без мене всі ватрушки,— серйозно сказав він, але я бачила в його очах смішинки.
— Обіцяю постаратися, — відповіла я, кладучи руку на серце 
Ми обоє засміялися.Дзвінок на дверях пролунав знову, і він пішов. Я стояла кілька секунд, дивлячись на зачинені двері, а тоді взяла блокнот і написала:
«Сьогодні зустріла хлопця, з яким легко, наче ми вже знайомі роками. Його сміх — теплий, як сонце в жовтні. Цікаво, чому мене не відпускає дивне відчуття дежавю?»