Частина 12/4

Ми їхали мовчки — точніше, Варя час від часу пробувала читати свою нову книжку вголос, плутаючи слова й час від часу перепитуючи мене:
— «А це що за слово? А як воно правильно читається?»
Я відповідав, але більше дивився на дорогу й ловив себе на думці, що слухаю її, як фонову музику, бо весь час думав про ту дівчину в книгарні. Що це взагалі було? Звичайна продавчиня… ні, не так: дівчина, яка там працює. Звичайна ситуація, але я досі відчував, як у мені залишилося якесь тепло від її голосу й того, як легко вона знайшла спільну мову з Варею.
— Дядьку Марку, — раптом Варя відклала книжку. — А чому ти не поговорив із нею?
— З ким? — я майже здригнувся, бо ніби вона прочитала мої думки.
— З тією дівчиною в книгарні. Вона класна. — Варя скривила губи. — Ти тільки «дякую» сказав і все. Це не схоже на тебе.
— Ти ж сама впоралася, — посміхнувся я, ховаючи незручність за кермом.
— Але ж вона… — Варя зітхнула й знову втупилася в книжку. — Ну гаразд. Тільки ти дивний сьогодні.
Так ми й доїхали до Катиного будинку. Її двір був таким же, як у дитинстві — охайним, із зеленими кущами по периметру та низьким парканом, на якому я колись сидів і жував яблуко, тікаючи від обов’язків. Біля дверей уже стояла Катя, усміхнена, у фартусі, з волоссям, зібраним у високий хвіст.
— Привіт, братику! — вигукнула вона й одразу підхопила Варю на руки. — Ну як моя мала, не накоїла лиха?
— Слухняна, як ангел, — відповів я, хоч насправді половину дороги вона розпитувала мене про «ту дівчину» з книгарні, а другу половину намагалася читати вголос, перекручуючи половину слів від чого в мене мало не сіпалося око.
— Дядьку Марку, скажи мамі, яка я гарно сьогодні читала! — Варя гордо задерла підборіддя.
— Аякже, просто справжня відмінниця, — підтвердив я, і Катя посміхнулася, розцілувавши доньку в щоку.
У будинку стояв гомін. Родина вся в зборі: Сергій, чоловік Каті, завжди усміхнений і спокійний, тримав на руках Ілюшу — сьогоднішнього іменинника, який уже встиг отримати від когось іграшковий світловий меч і тепер носився по кімнаті, уявляючи себе, напевно, джедаєм. Бабусі й дідусі метушилися біля столу, на якому красувався великий торт зі свічками. Запах домашньої випічки, сміх дітей, дзвін келихів — усе це створювало відчуття справжнього свята.
— Ну що, імениннику, тобі вже сім! — я підняв руку, щоб «дати п’ять» Ілюші, і той радісно стукнув долонею. — Подарунок на тебе чекає, але відкриєш після торта.
— А який? — Ілюша аж підстрибнув на місці.
— Секрет, — підморгнув я, і він задоволено заскиглив, повернувшись до гостей.
Ми сіли за стіл. Я подарував Ілюші конструкторний корабель — величезний набір із сотнею деталей, про який він давно мріяв. Малий обійняв мене так щиро, що в мене всередині щось стиснулося: от як же просто дітей зробити щасливими.
Потім усі разом співали " Happy birthday!», сміялися, пили сік і вино, їли домашні страви, які Катя приготувала власноруч (я навіть не сумнівався, що її кулінарні здібності давно перейшли на рівень «вищий клас»). У якийсь момент вона сіла поруч і хитро примружила очі:
— Ти сьогодні якийсь… дивний. Мовчиш, у телефон не пикаєш, у стелю не дивишся — просто сидиш і думаєш. Не пам’ятаю, щоб ти отак на сімейних зібраннях сидів тихіший від води.
— Та нічого, просто… думаю про навчання, знаєш, скоро початок року… — я спробував ухилитися.
— Ти? Про навчання? — Катя почала сміятися. — Ти ж навіть в універ у перший рік вступив тільки, щоб батьки відстали. Давай чесно: хто вона?
Я закотив очі:
— Нема там нікого.
— Та ну? — Катя піджала губи. — Я тебе знаю краще, ніж ти сам себе. Так ти виглядаєш тільки коли в голові якась конкретна особа.
— Ну добре, бачив дівчину сьогодні, але це так, випадково. — Я знизав плечима, намагаючись приховати, що навіть вимовляючи це, згадав її очі. — Просто продавчиня в книгарні.
— Продавчиня, ага. І ти тепер отак сидиш, як обпльований, через «продавчиню». — Катя ледь не розсміялася. — Марку, це ж навіть для тебе якось мило.
— Відчепись, — буркнув я, ковтаючи ковток соку.
— О, точно хтось тобі в голові оселився, — засміялася вона ще більше. — Ну нічого, життя навчить.                    Я намагався не показувати, що вона права. Усі решта вечора я переважно мовчав, посміхався, коли треба, і робив вигляд, що уважно слухаю сімейні розмови про дачі, роботу, школу Варі й плани на літо. Але всередині я був не тут.