Частина 12/3

Двері книгарні тихо дзенькнули дзвіночком, і мене одразу вдарило в ніс щось дивне. Знаєш, такий запах, якого не зустрінеш у торгових центрах із їхніми ідеально однаковими ароматами кави та парфумів. Тут пахло… старим папером, деревом і ще чимось ледь солодким, може, ваніллю чи корицею. Не знаю, але це було чортівськи затишно. Якось одразу відчув, що я взагалі не в нашому часі, а десь у фільмі, де герой заходить у чарівне місце і його життя перевертається догори дриґом. Ну, фільм чи серіал — головне, щоб не мелодрама.
Варя одразу рвонула вперед, навіть не чекаючи мене. Ну звісно. У малої цікавий талант: якщо десь є книжки чи іграшки — вона їх знайде навіть із зав’язаними очима. Побігла в дитячий відділ, роззявляючи рота, і я просто махнув рукою: «Іди вже, розвідниця».
Я зробив кілька кроків у глибину книгарні, і мої кросівки тихо рипнули по дерев’яній підлозі. Це навіть здалося прикольним: у всьому цьому було щось… живе. Наче сама підлога казала: «О, новенький прийшов». Під стінами стелажі, дерев’яні, високі, із невеличкими декоративними дрібничками на полицях: тут старий глобус, там глиняна чашка з ручкою у формі сови, десь стоїть маленький кактус у білій вазі. І музика грає, тиха, ледве чутна — щось інструментальне, схоже на джаз.
Я збирався вже крикнути Варі, щоб вона не влаштовувала тут безлад, коли побачив її — ту, хто реально забрав на себе всю увагу.
Вона стояла на невеличкій драбині, потягнувшись за якоюсь книжкою на верхній полиці. Я відразу помітив її спину — тонка і витончена, і цю рожеву блузу, яка виглядала… я не знаю… просто. Без дорогих брендів, блискіток і пафосу, але на ній це сиділо ідеально. Волосся зібране в недбалу гульку, кілька білявих пасм вибилися і падали на обличчя. Коли вона трохи обернулась, я побачив її очі. І все. Коротке замикання.
Я не великий фанат поетичних описів, але ці очі… Вони були сині, як... дві польові волошки. Так, саме волошки .Незню чому, але це перше, що спало на думку коли поглянув на них.Чисті, спокійні й водночас такі глибокі, що захотілося роздивлятися довго. «О, чувак, що з тобою? Ти що, закохався за півтори секунди?» — ледь не видачі сам себе. Ще слину пустив, як підліток їй Богу.
Вона в цей момент помітила Варю, яка стояла біля полиць із дитячими книгами, тримаючи свою залиту соком книжку. Варя почала швидко, на одному диханні, пояснювати:
— Це мій кіт-принцеса… він був у замку… і тепер він загинув, бо соком! — вона ледь не плакала.
Дівчина — Елла, як я дізнався пізніше, — спокійно спустилася з драбини й присіла біля Варі:
— Знаєш, що? Коли у книжці стається біда, це означає, що настав час для нової історії. І в мене є одна, дуже схожа, але ще цікавіша. Ти хочеш побачити?
Варя кивнула, витираючи очі рукавом, і пішла за нею, довіряючи так, наче вони знайомі сто років. Я стояв, як ідіот, і дивився, як легко вони знайшли спільну мову. У мене так із дітьми не виходило ніколи.
Елла повернулась із новою книжкою, показала Варі:
— Тут теж є кіт. Але він не просто кіт, а цілий мандрівник. Думаю, він би порозумівся з твоєю принцесою.
— Правда? — Варя вже посміхалася.
— Правда, — відповіла Елла тим лагідним голосом, від якого навіть мені стало спокійніше.
Варя широко посміхнулась:
— Він навіть кращий! Бо в нього є рюкзак.
— То беремо?
— Беремо! — вирішила Варя, стискаючи книжку, наче скарб.
Я, чесно, хотів сказати щось розумне. Типу: «Класний вибір» або «Ви добре розбираєтеся у книжках». А вийшло:
— Дя… дякую…
Серйозно? Це все? Я — чувак, який може підчепити будь-яку дівчину, не приділяючи великих зусиль, бо я «вмію говорити з дівчатами», ну і ніхто не відміняв генетичне везіння. І тут… «дякую». Затинаючись. Молодець, Марк, от просто молодець.
Вона просто посміхнулась у відповідь — тепла посмішка, не натягнута, а справжня. І пішла пакувати книжку.
Я вже хотів зав’язати розмову, щоб познайомитися, але в цей момент, телінькнув дверний дзвінок, совіщаючи про чийсь прихід . Хлопець із коробками, широкий усміх, коли поглянув на дівчину і промовив:
— Елло, куди це заносити?
Елло. Окей. Значить, так її звати. Вона йому відповіла, теж усміхнувшись:
— У комірчину, дякую.                                                             Ну все, класика. Звичайно, у таких, як вона, є хлопці. Навіть якщо він просто колега, я вже бачив це у фільмах: «Вона ідеальна — і вона не твоя». Усередині щось неприємно стиснулося, і я навіть не зрозумів, чому. Ми ж навіть не знайомі.
Я розрахувався, ще раз буркнув:
— Дякую…
І вийшов. Варя йшла поруч, обіймаючи нову книжку, наче скарб:
— Вона хороша, правда?
— Хто? — автоматично перепитав я.
— Дівчина. Елла. Вона добра.
— Ага… добра, — кивнув я, дивлячись у вікно машини на відображення власного обличчя. І думав тільки про одне: «Що це було? Чому ця дівчина так мене зачепила?»