Частина 12/2

Я завжди знав, що бабуся Сергія живе десь «на краю цивілізації», але щоразу, коли приїжджав сюди, дивувався, як тихо може бути всього за двадцять хвилин від центру міста. Дорога вела повз маленькі хатинки з облізлими парканами, старими кленами, і все виглядало так, наче ми перенеслися в інший час. Зупинившись біля знайомих скрипучих воріт, я заглушив мотор і вийшов з авто. Повітря тут було іншим — пахло свіжим хлібом, чимось солодким із кухні й старими деревами, які, здавалось, бачили ще Австро-Угорщину.
Не встиг я натиснути на дзвінок, як двері будинку розчахнулися, і з них, наче маленький торнадо, вискочила Варя. Вона завжди була схожа на втілений позитив: темно-русяве волосся у двох криво заплетених косичках, зелені очі — величезні, як у аніме-персонажа, і носик, всипаний ледь помітними веснянками. На ній була яскраво-червона сукенка в білі сердечка, колготки із зірочками і, як завжди, різнокольорові кросівки, що абсолютно не підходили до решти образу, але дивним чином робили його ще милішим.
— Дядю Марк! — закричала вона на повний голос і кинулась мені на шию, так, що я ледь не втратив рівновагу. — Я тебе чекала цілу вічність!
— Цілу вічність? — я засміявся, підхоплюючи її на руки. — Варя, ти ж бачила мене тиждень тому.
— Це довго! — обурилася вона. — Ду-у-уже довго! У мене навіть зуби за цей час виросли!
— Зуби? — я зробив вигляд, що перевіряю, і вона щиро розсміялася.
З дверей вийшла бабуся — Марія  Луківна, низенька, у фартушку, з руками в борошні — мабуть, пекла щось смачне, і її двір пахнув саме цим — свіжою випічкою.
— Дивись там, Марку, не згуби мою зірочку, — кинула вона добрим тоном, наче відпускала зі школи першокласницю.
— Звісно, — відповів я і підморгнув Варі. — Готова?
— Готова! У мене навіть рюкзак! — вона гордо показала рожевий рюкзачок із поні.
Ми вийшли на вулицю, і Варя одразу почала без зупину розповідати: як вона знайшла у дворі гусеницю, як у них «сусідський кіт украв ковбасу» і як вона сьогодні з’їла «аж три вареники з картоплею і це рекорд».
У машині вона відразу зайняла заднє сидіння, зручно вмостилася й почала копирсатися в рюкзаку. На світ божий вилетіли фігурки поні, дивний крокодил без хвоста, пачка наклейок і улюблена книжка про принцес.
— Це моя улюблена, — сказала вона з таким пафосом, ніби тримає у руках перший друкований примірник «Кобзаря». — Тут принцеса сама себе врятувала, бо принц був не дуже розумний.
— О, сучасна література, — я хмикнув і глянув у дзеркало заднього виду. — І як його звали, цього «не дуже розумного»?
— Ніяк, — серйозно відповіла вона. — Бо він кіт. Принци-люди нудні, а кіт із короною — крутий.
Я розсміявся. Варя завжди вміла здивувати.
Ми проїхали кілька кварталів, і я, щоб відволікти її від нескінченних питань («А чому пташки не літають уночі?», «А якщо в метро прокопати ще один тунель, він куди приведе?»), простягнув їй сік у маленькому тетрапаку. Здавалося, що це безпечний варіант. Яке там.
Поки я повертав на проспект, почув характерний звук «пльось».
— Ой… — тихий голос Варі, після якого настала тиша.
— Що «ой»? — спитав я, уже передчуваючи катастрофу.
— Я… — вона витріщилася на книжку, по якій повільно стікав червоний сік. Малюнки попливли, а принцеса з короною тепер виглядала як героїня фільму жахів. Варя підняла на мене очі, і в них уже блищали сльози. — Вона… зіпсувалася.
— Ей-ей, мала, не плач, — я пригальмував і став на узбіччі. — Це всього лиш книжка.
— Але вона улюблена! — її голос зірвався.
Я взяв книжку, витер сік серветкою (ефект нульовий) і простягнув їй руку:
— Слухай, ми купимо нову. Ще кращу. Навіть із блискітками, якщо знайду.
Варя витерла носа рукавом і запитала з надією:
— Прямо сьогодні?
— Прямо сьогодні, — підтвердив я. — Обіцяю.
— Добре, — вона нарешті посміхнулася й навіть зітхнула полегшено. — Тільки щоб там був кіт у короні.
— Зробимо, — сказав я і натиснув на газ.
Тепер я почав уважніше дивитися по боках дороги. Зазвичай я навіть не помічав, що в місті повно книгарень, але зараз, коли треба було знайти хоч одну, це виявилося складніше, ніж я думав. Майже вже збирався загуглити адресу, як помітив вивіску на кінці вулиці: «Слово і світло».                                             Маленька будівля виглядала так, ніби вирвана з іншого часу: дерев’яна вітрина зі старовинним різьбленням, стерта, але стильна вивіска, за склом — книги, розставлені не як попало, а з душею: тут стара друкарська машинка, там — відкрита книга з декоративною закладкою.
— Ого… — вирвалося в мене. — Наче з іншого часу. Цікаво, що за люди тут працюють?
У мене всередині раптом прокинулося дивне відчуття. Щось у цій книгарні було… особливе. Я ще навіть не відчинив дверей, але вже знав: тут усе буде інакше.
— Пішли? — глянув я на Варю.
— Пішли! — вона застрибнула з сидіння так, ніби вхід до казки вже відчинений.
Я усміхнувся і пішов слідом, ще не знаючи, що ця крамниця — і люди, яких я там зустріну, змінять моє життя набагато сильніше, ніж я тоді міг уявити.