Частина 12/1

Ранок почався не з кави, а з тупого дзижчання будильника, який я вже втретє намагався заглушити кулаком. Якби не сьогоднішній день народження Ілюші, я б спокійно проспав ще години дві. Чесно, я не ранкова людина. Взагалі. Єдиний ранковий звук, який я приймаю без агресії — це звук боксерських бинтів, що стягують зап’ястя. Але сьогодні мені треба було не в спортзал, а в торговий центр.
День народження племінника — це святе, навіть для такого безнадійного «нічного жителя», як я. Ілюша мені подобався. Малий ще не встиг стати заручником усіх цих сімейних понтів, у нього були чесні очі й тупа любов до динозаврів. Серйозно, у кімнаті у нього зараз більше пластмасових тиранозаврів, ніж у музеї природничої історії.
Поки я збирався, подумки згадав сестру Катю. З нею мене постійно порівнювали. «Ось Катя вчиться на ветеринара, працює, вже свою клініку відкрила, а ти що?» — це класика жанру від батьків. Я навіть іноді думав, що вони на стінах удома її грамоти повісять, а мої боксерські кубки сховають у гаражі, аби не муляли око. Але, якщо чесно, я Катю поважав. Вона любила те, що робила. І, здається, завжди знала, чого хоче.
У дитинстві ми постійно тягли додому якихось тварин: кішок, собак, ящірок (я серйозно, у неї був період любові до ящірок). Мама кричала, тато бурчав, а Катя спокійно будувала у дворі імпровізовані клітки. Я пам’ятаю, як одного разу ми підібрали побитого безпородного пса, і вона три дні спала біля нього в гаражі, щоб він не боявся. От після цього ніхто й не здивувався, що вона стане ветеринаром.
А я? Я завжди обирав найшвидші рішення. І зараз мені треба було найшвидше вирішити, що купити дитині, яка вже має все.
Біля торгового центру мене вже чекав Паша. Він стояв, обпершись на парапет, і щось активно друкав на телефоні. Як тільки я підійшов, він підняв голову й скривив усмішку:
— Ну ти й виглядаєш, наче тебе сьогодні поховали і знову викопали.
— Вітаю, — буркнув я, потягнувшись. — Ми взагалі сюди по подарунок приїхали чи по твої філософські зауваження?
— І по подарунок, і по філософію, — він підморгнув і пішов уперед. — Давай, геній вибору, що беремо? Конструктор? Лего? Чи може одразу подаруємо йому PlayStation і будемо найкращими дядьками у світі?
— Плейстейшн він ще від тата не отримав. Не псуй мені репутацію, — кинув я, ковзаючи поглядом по вітринах. — Щось простіше. Може, настільну гру?
— Ага, і потім ти ж сам з ним у неї й гратимеш. Думаєш, я не знаю цей хід? — Паша засміявся й потягнув мене до магазину іграшок.
Ми довго тинялись поміж стелажів. У руках я вже тримав якусь настільну гру про космічних піратів, коли Паша показав на великий набір конструктора.
— Ось, класика. Лего. Хлопці люблять будувати, ламати, будувати знову.
— Він уже має десять таких, — зітхнув я. — Мені здається, він уже скоро власний квартал із них зведе.
— То подаруємо йому лопату, хай одразу фундамент заливає, — Паша пирхнув, а потім відволікся на стенд із кросівками. — О, а ці нормальні, як думаєш?
— Ти серйозно? Ми подарунок вибираємо, а ти взуття собі міряєш?
— А що, я багатозадачний, — він приміряв кросівок і почав походжати між рядами. — Слухай, а може, просто переробимо торішній подарунок? Приклеїмо нову етикетку — і готово.
— Я йому тоді м’яч дарував. Він його на дерево закинув на другий день.
— Значить, треба драбину! — розсміявся він.
Я закотив очі. З Пашею будь-який похід за подарунками перетворювався на стендап.
Ми зрештою зупинилися на спортивному інвентарі — набір для настільного тенісу. Ілюша любив усе, де можна змагатися, тож це мало зайти.
Саме тоді задзвонив телефон. На екрані — Катя.
— Ну що там? — взяв я слухавку.
— Марк, слухай, можеш по дорозі забрати Варю від бабусі? Я зовсім закрутилась із підготовкою. Сергій у магазині, а Ілюша вже тут стрибає, як заведений.
— А це що, офіційне прохання чи наказ? — буркнув я, але всередині вже знав, що погоджусь.
— Марк, — у її голосі прозвучала втома. — Ну будь людиною.
— Добре, — видихнув я. — Але ти мені винна.
— Дякую! — вона навіть не дослухала мої бурчання й кинула слухавку.
Паша підняв брову:
— Що там?
— Варю треба забрати. Від бабусі.                                        — О, ти сьогодні так і залишишся «героєм сім’ї», — підколов він. — Може, ще собаку бездомну прихопиш по дорозі?
Я хмикнув і згадав, як колись ми з Катею тягли додому тих самих бездомних собак. Так, сімейка в нас особлива. І знаєте що? Мені навіть це подобалося.
Ми розрахувалися за подарунок, і я вийшов із торгового центру з дивним відчуттям: сьогоднішній день буде довгим, але не порожнім.