Частина 11/2

Після більярду ми вирішили перебратися на терасу. Сонце лупило як скажене, але на шезлонгах під навісом було приємно: легкий вітер, запах хлору з басейну і тихе дзижчання десь збоку — мабуть, якась бджола теж вирішила відпочити.
Я розвалився на шезлонгу, закинувши руки за голову. Вадим пішов у дім по ще якусь закуску, Женя копирсався в телефоні, а Остап з Пашею сперечалися, хто з них виграє наступну партію більярду (спойлер: обидва програють).
— Ну що, ти реально не пам’ятаєш вчора? — знову зачепив тему Женя. — Взагалі нічого?
— Та нуль, — відповів я. — Як відрізало. Пам’ятаю тільки…
Я замовк, бо навіть та частина, яку пам’ятав, була сумнівною. Обличчя дівчини, яке не міг згадати, і дивне відчуття, що я зробив дурницю.
— Це ж треба, — протягнув Алекс. — Легенда вечірок і нічого не пам’ятає. Ти взагалі хто після цього?
— Та пішли ви, — буркнув я. — Ви ще не доросли до такого рівня.
Остап зареготав:
— До рівня амнезії?
— До рівня не паритись через дрібниці ,— відповів я.
І дійсно, не паритись — це те, що я робив найкраще. Хоча всередині вже давно щось свербіло: якесь дивне відчуття порожнечі. Вечірки, випадкові знайомства, дівчата, яких я навіть не пам’ятаю… Але хлопцям я цього, звісно, не казав.
Вадим повернувся, приніс чіпси, воду і… пляшку вина.
— Чого вино? — здивувався я. — Ти що, романтик тепер?
— Це залишилось від мами, точніше від її “посиденьок” з хрещеною,— відповів він. — Сказала: «Можеш випити з хлопцями, тільки не вчудіть нічого».
— Ага, "не вчудіть" — це не про нас, — пирхнув Остап і схопив бокал.
Ми ще трохи посміялися, як раптом Остап щось помітив під шезлонгом. Він нахилився, витягнув… ліфчик. Білий, в червоний горошок. Всі здивовано витріщилися на нього ніби вперше бачили дівчачий ліфчик. Їй Богу...
— Ооо, Вадиме, та ти монстр! — зареготав Остап. — Це що, трофей? Чи твій? 
— Покажи, — простягнув руку Алекс. — Може, я впізнаю господарку.
— Віддай сюди, — відразу скис Вадим і рвонув до Остапа. — Це не твоє.
— А чиє? — підкинув ліфчик Женя. — Може, це сестри? Доречі, давно її не бачили. 
Я мало не вдавився чіпсами від цього.
— Чувак, якщо це сестри, то я навіть не хочу знати подробиць.
— Це не сестри, — просичав Вадим і вирвав ліфчик з рук Остапа. — Ви хворі?
— Ми просто цікавимося, — підколов я. — Чого ти кіпішуєш? Чи у тебе був учора хтось? А?                             —Ага, і ти нічого не пам'ятаєш, як Марк? — впустив шпильку чи то в мій, чи то в Пашин бік Жека.
— Нікого не було! — обурився він. — Це… це, напевно, залишилось від тієї компанії тиждень тому. Дівчат було купа, мало яка забула.                                                   — Ще скажи, що спеціально лишила, щоб мати привід зустрітися, — не відставка Жека.
— Ага, звісно, — протягнув Остап. — А ще тут під диваном, мабуть, трусики лежать. Треба глянути.
Женя мало не впав від сміху, Алекс почав реально дивитися під диван.
— Все, відвалили, — сказав Вадим. — Я зараз це викину.
Він пішов у дім, а ми зареготали ще сильніше.
— Бачив, як він почервонів? — сказав Женя. — Сто відсотків це сестри.
Я скривився.
— Сестри? Чувак, ти серйозно?
— А що, він так нервово зреагував, — виправдовувався той.
Я глянув на Пашу, який сидів тихо і дивився кудись убік. Але я помітив, як він стиснув кулаки під столом. Хм...
— Ти чого завис? Чи теж в шоці? — запитав я.
Він лише стенув плечима:
— Просто не хочу втручатись.
— Ага, — хмикнув я, але подумав: Щось тут не те. Паша так не реагує просто так.
Після цього ми знову пішли до більярду, потім ще трохи полежали біля басейну. Весь цей час у голові крутилася дивна думка: Невже я справді так живу? Літо, друзі, будинки з басейнами, випадкові вечірки… І все одно якесь відчуття, що чогось не вистачає.
Коли сонце вже почало хилитись, ми вирішили завершувати «літній рай» і роз’їжджатися.
— Ну то як, вечірку на початок навчального року не пропускаємо? Потрібно визначитись. Я вже дізнався в кого можна буде алко замовити. — почав Оста. 
— Хто б сумнівався. А на рахунок свята... не впевнений чи це хороша ідея. По правді думав зробити перерву від цього всього. Батько й так останнім часом сильно пресує,— відповів я.
— Ооо, знову включаєш задню, — підколов Женя. — Ти перший там будеш, як завжди.
Я лише махнув рукою. Так, швидше за все, я дійсно буду. Але всередині вже давно було відчуття, що ці всі вечірки нічого не варті.
Коли я сів у машину, у голові знову спливли спогади з мого "буйного минулого" і звісно ж ... Мілана. Її очі, усмішка, в якій не було й грама щирості і цей її вічний погляд зверху вниз… Ніби не на людей дивиться, а оцінює, яка сумочка краще підходить під сьогоднішній образ. Порожньо і беземоційно.                                           Я реально пожалів, що колись почав із нею стосунки.І чим я тільки думав… Хоча мабуть і так ясно чим. Це було як купити дорогу машину і зрозуміти, що під капотом — сміття. Я тоді не думав про почуття, мені було все одно. Я просто гнався за статусом. І от тепер сиджу в авто, з друзями позаду і думаю: Може, варто щось змінити?                                                                           Але ці думки, як завжди, відкинув. Бо змінювати щось — то складно. А жити як зараз — просто.