Частина 11/1

Я під’їхав до двоповерхового особняка Вадима вже під обід. Сонце пекло так, що асфальт, здавалося, плавився, але в тихому районі з приватними будинками спека відчувалася м’якше — вітер ганявся між високими деревами, і я чув, як дзюрчить той їхній фонтан біля в’їзду.
Будинок Вадима — то цілий показник життя: панорамні вікна, басейн, біла тераса зі шезлонгами. Батьки у відпустці, дім у його розпорядженні. Живи — не хочу.
— О, дивіться, кого принесло! — першим озвався Остап, що розвалився біля басейну в одних шортах і кросівках без шнурівок. Він крутив телефон у руках, мабуть, від нудьги знімав, як Алекс б’є кулі в більярді.
— Він узагалі існує! — підтакнув Алекс, не відриваючись від гри. — Я думав, ти після вчорашнього вже в морзі.
— Або досі під чиїмось ліжком, — кинув Женя й мало не розлив свій сік від сміху.
Я лише закотив очі.
— Серйозно? Я тільки но приїхав, а ви вже починаєте?
— Ми від тебе чекали сенсацій, — вставив Остап. — Куди ти подівся після третього келиха? Я думав, ти реально втік із якоюсь моделлю.
— Або з Міланою помирився, — видав Женя.
Мене сіпнуло від цього імені. Мілана. Колишня. Красуня, як лялька, і серце з льоду. У ті часи я не думав, я просто насолоджувався статусом: я — популярний, вона — дівчина з обкладинки. Ідеальна пара для чужих очей. От тільки почуттів не було. Я це зрозумів надто пізно.
— Хто ще раз пригадає Мілану, отримає кий по лобі, — відрізав я.
— Ооо, зачепили струну, — підколов Алекс. — Так і знав, що там "кохання всього життя".
— Та яке кохання? — пирхнув я. — Хай Бог милує. Як я взагалі в ту історію вплутався?
— Бо ти тоді вважав, що ти король вечірок, — розвів руками Остап. — А вона була королевою. Все логічно.
— Дурість, — відмахнувся я. — Я її ніколи не любив. Вона просто… підходила для статусу. Як нова тачка чи годинник «Ролекс».
— Тільки годинник не пліткує за твоєю спиною, — додав Женя і мало не впав зі сміху.
Я кинув у нього подушку:
— Заткнись, мудило.
Вони зареготали ще голосніше.
— Ладно, проїхали, — підняв руки Алекс. — Розповідай краще, де ти реально зник учора.
— Не пам’ятаю, — чесно зізнався я. — В голові суцільний туман.
— Ти жартуєш? — Остап навіть піднявся. — Тобто ти реально не пам’ятаєш?
— Серйозно. Прокинувся сьогодні в чужій кімнаті. І з ким я там був — без поняття.
— Ооо, — протягнув Женя. — Це вже рівень богів.
— Та ніякий це не рівень, — пробурмотів я. — Це називається «перебрав».
— Коротше, слухай, — втрутився Вадим, який нарешті з’явився з дому з двома пляшками лимонаду. — Сьогодні без дівчат і без нічних марафонів. У мене тут будинок у повному розпорядженні, так що розслабляйтесь.
Вадим скинув сорочку й пірнув у басейн. Я лише хмикнув і пішов слідом: занурення було як ковток життя після вчорашнього.
Коли ми перевдяглися, почався більярд. Алекс виставив кулі, Остап підготував кий.
— Окей, хто програє — постить у сторіс фотку з підписом «Я люблю єдинорогів», — оголосив Женя.
— Приймається, — сказав я.
Грали довго, з лайкою, підколами і сміхом. Остап, як завжди, вирішив «стратегію»: промахнувся так, що куля ледь не вдарила Вадима по причандалах .
— Ти що, придурок?! — закричав він.
— Це стратегія, — серйозно відповів Остап. — Заплутати суперника.
Я зробив удар і відразу закинув дві кулі.
— Записуй: ти постиш про єдинорогів.
— Ніяких єдинорогів! — обурився він.
— Підписувався, — унісоном сказали Алекс і Женя.
У якийсь момент розмова знову перейшла на вчорашню вечірку.
— До речі, на тій вечірці була ця… блондинка з юрфаку, — кинув Женя.
— Злата? — уточнив Вадим.
— Ага. Весь вечір крутилася біля Марка.
— Серйозно? — підняв брови Остап. — І ти навіть цього не пам’ятаєш?
— Ні, і знати не хочу, — відповів я.
Всередині з’явився дивний осад. Колись я цим пишався б, а тепер відчував лише порожнечу.
— Все, закінчили,що було то було — відрізав я. — Сьогодні просто відпочиваємо.
— Відпочивай, поки можеш, — підколов Остап. — Через два тижні вечірка на початок навчального року. Там точно не відсидишся.
— Я ще подумаю, чи йти, — пробурмотів я.
— Ага, звісно, — розсміявся Женя. — Ти перший там будеш. Як завжди.                                                                     Я лише скривився. Так, я прийду. Бо ця компанія — усе, що в мене залишилося. Але глибоко всередині я вже відчував: я від цього втомився.