Частина 10/3

Прокинувся я цього разу без головного болю — і це вже було досягнення. Не те щоб я різко вирішив змінити життя, просто вчора не було вечірок і алкоголю. Хоча, якщо чесно, вечір закінчився занадто тихо, і це мене навіть трохи дратувало.
Я втиснув телефон у подушку, коли той завив сигналом будильника, але все одно підвівся. Тренування пропускати я не міг — це одна з небагатьох речей, які в моєму житті мали сенс. Парадокс: дисципліни в спорті в мене було більше, ніж у всіх інших сферах разом узятих.
Вікно в кімнаті було відчинене, і теплий літній вітерець ворушив штори. У двір лягало м’яке ранкове світло, чути було, як у сусідів кричить чайка — чомусь вона постійно тут, ніби це не місто, а морське узбережжя. Десь на вулиці брязкнув металевий контейнер для сміття, і одразу запахло свіжим хлібом з маленької пекарні на розі.
Я швидко прийняв душ, натягнув шорти й футболку, зібрав речі в спортивну сумку. Поки чистив зуби, дивився на власне відображення: коротке темне волосся стирчало після сну, очі трохи червоні, але все одно виглядав я нормально. Ну, принаймні не як той, хто прокидається в чужому ліжку без пам’яті, — з’їдливо подумав я.
Коли під’їхав до спортзалу, Паша вже чекав мене на сходах, розлігшись на поручнях, як на дивані. Він, як завжди, безтурботний: яскраві шорти, біла майка з написом “NO PAIN — NO CHAMPAGNE” і телефон у руках.
— Ну нарешті, чемпіоне, ти вирішив нас не кидати? — підняв він голову.
— Ти ще тут здохнути встигнеш від спеки, — кинув я. — Літо на вулиці, а ти сидиш на сонці, як ящірка.
— Це не спека, це вітамін D, Марчику. Треба ж якось тримати форму.
— Тримати форму? Ти більше нагадуєш відпочивальника в Туреччині, ніж спортсмена.
Ми засміялись і зайшли всередину.
У спортзалі пахло знайомо: крейдою для рук, гумовим покриттям і ще чимось гострим — можливо, новим дезінфектором. Єгор уже був там. Він завжди приходив раніше, ніж усі, навіть якщо тренування призначене на дев’яту.
Єгор стояв біля груші, перевіряючи кріплення. Його обличчя, як завжди, було спокійне, але в очах ховалась увага до кожної деталі.
— О, Марку, і ти навіть не запізнився? — підняв він брови.
— Та що ви всі дивуєтесь? Я, між іншим, серйозна людина.
— Серйозна людина не просипає три лекції поспіль.
— Це була стратегічна відпустка, — відмахнувся я.
Паша пирснув:
— Стратегічна відпустка — це коли ти реально працюєш і береш відпочинок. А ти просто не встаєш із ліжка, поки тобі батько не подзвонить.
— Чув ти, — огризнувся я, хоча посміхнувся.
Ми почали розминку. Спочатку біг по колу. Зал був великий, і кроки лунали гулко, майже музично. Піт швидко виступав на спині, і я відчув приємне тепло м’язів. Розтяжка, віджимання, стрибки — тіло прокидалося і згадувало, як це бути в тонусі.
Коли я став до груші, усі думки відступили. Удари лягали ритмічно: бах-бах-бах. Тільки звук шкіри та моє дихання. Іноді я навіть уявляв, що з груші сиплеться все зайве: проблеми, сумніви, порожнеча після вечірок.
Потім був спаринг із Пашею. Він завжди був трохи повільніший за мене, але компенсував це впертістю.
— Ти мене сьогодні пожалій, а? — просив він, застібуючи шолом.
— Чого це?
— Бо я ще вчора не відійшов.
— Сам винен, що п’єш, як губка.
Перший раунд я тримався обережно, але потім Паша влупив джебом майже в ніс, і я вирішив не стримуватися. Через кілька хвилин він уже махав рукою:
— Все, стоп! Я не для цього прийшов!
— Ага, ти для селфі прийшов, — підколов я, знімаючи рукавички.
Єгор підійшов, глянув на нас, хитнув головою:
— Марк, ідея з професійним боксом — це вже минуле. І ти це знаєш.
— Знаю, — відповів я.
— То що далі? Будеш просто бити грушу до старості?
— Принаймні це корисніше, ніж бухати ночами, — буркнув я.
Єгор замовк, але подивився на мене так, що я відчув: він не відпустить цю тему.
— Подумай над цим, Марку. У тебе талант. Використай його хоч для чогось.
— Добре, — знизав я плечима.
Після тренування ми з Пашею сіли на лавку біля входу, розтягуючи ноги. Сонце вже піднялось високо, і повітря стало важким, теплим.
— Ти помітив, як Єгор на тебе дивиться? — спитав Паша.
— Як?
— Як на безнадійного.
— Дякую, ти прям мотиватор.                                               — Та ні, реально, він переживає. Каже, що ти міг би тренувати пацанів.
— Пфф… Я тренувати? Та вони мене слухати не будуть.
— А ти спробуй. Або хоча б виріши, чого ти хочеш. Бо поки що ти просто катаєшся за течією.
Я не відповів. Бо він мав рацію.