Частина 10/2

Телефон задзвонив саме тоді, коли я майже заснув після душу. Екран миготів знайомим іменем: «Батько».
— О, клас… — пробурмотів я і натиснув «прийняти».
— Марку, ти в курсі, котра година? — голос Валентина Марковича був різкий, як хлист.
— Е-е… ранок? — я вдав, що жартую, але вийшло кисло.
— Не смій зі мною жартувати. Де ти вчора був? І чому вже третій раз ігноруєш навчання? Ти мав зайти в деканат закрити борги з минулого семестру.
— Угу… — я позіхнув. — Слухай, тату, я вчуся на економічному, а не на космічному, там і без мене впораються.
— Марку, не випробовуй мене! — його голос підвищився. — Приїдь до мене в офіс. ЗАРАЗ  ЖЕ!Інакше я заблокую твої картки!
От і все, сімейний ультиматум дня. А я думав цей день не може бути ще гіршим.
— Та вже їду, — видихнув я і кинув слухавку на ліжко.
Батько працював у великій компанії з нерухомості, яку, як любив нагадувати, «будував своїми руками». Насправді будував не тільки він, але він любив вважати інакше. З дитинства я бачив, як він у строгому костюмі крокує коридорами офісу, і всі навколо його бояться. Вдома він був трохи м’якший… але не для мене, якщо я «накосячив».
Я вдягнув джинси, білу футболку і куртку, пригладив волосся. Дорогою думав: А навіщо я взагалі живу цим життям? Батько правий, але хай там що, я не хочу зараз бути «серйозним». Мені двадцять один, я ще не готовий бути його копією.
Офіс батька, як завжди, виглядав так, наче там працюють роботи, а не люди: мармурова підлога, сірі стіни, скло й хромовані деталі. На вході мене зустріла секретарка — Інга Любомирівна. Вона тут була ще тоді, коли я під стіл пішки ходив, і завжди ставилася до мене як до рідного онука.
— Марчику! — її очі засяяли. — Ти знову не виспаний? Бідолаха. Якби знала, що ти прийдеш пиріжків твоїх улюблених з вишню спекла.
— Привіт, Інго Любомирівно, ви як завжди, тільки й хочете мене відгодувати,— я усміхнувся, намагаючись не виглядати так, ніби щойно зійшов із танцювального майданчика. — А як ви?
— Ой ,скажеш таке, відгодувати, просто порадувати , тиж мені як рідний. А я-то добре. А от твій тато… — вона підняла брови, — краще б ти його не злостив.
— Запізно, — пробурмотів я і пішов до ліфта.
Батько сидів у своєму кабінеті, як генерал на нараді: великий стіл, позаду полиця з товстими папками, а на стіні — картина якогось холодного пейзажу. Він глянув на мене зверху вниз, хоча ми були майже одного зросту.
— Сідай.
Батько ходив перед столом, як тигр у клітці.
— Ти розумієш, що життя не вічне? — він різко зупинився і вказав пальцем на мене. — Ще рік, і диплом. І що далі? На магістратуру не підеш?
— О, пішли по колу, — подумав я і вирішив спробувати свій улюблений номер — «іронічний оптимізм».
— Слухай, тату, ну магістратура — це ж не панацея. У мене план: закінчую бакалаврат, беру рік на подорожі, саморозвиток, пошук себе, і так далі… ну ти зрозумів.
Батько навіть не кліпнув.
— Саморозвиток? Ти вчора прокинувся в чужій квартирі, і, підозрюю, навіть не пам’ятаєш, як там опинився. Це — саморозвиток?
— Ну… — я чесно намагався зберегти обличчя, але воно саме скривилося у винувату посмішку. — Я ж експериментую з соціальними контактами.
— Соціальні контакти? — його брови злетіли вище лоба. — Це ти так дівчат називаєш?
Я кашлянув і відкинувся на спинку стільця.
— Тату, слухай, не всі створені для магістратури. Подивись на Катю. Вона теж не пішла по твоїх стопах. І нічого — нормальна людина, живе, щаслива, ветклініку відкрила.
— Катя не пішла по моїх стопах, бо мала мету. Вона завжди знала, чого хоче. Ще в школі тварин підбирала. А ти що? Що ти любиш, Марку? Окрім боксу і нічних тусовок?
Бокс… Це було боляче чути, бо я справді любив його. Але тепер, після травми, він лишився як привид: колишнє життя, яке вирвало з мене шматок і залишило порожнечу.
— Я… шукаю, — промимрив я. — І це теж нормально.
— Шукати добре, коли ти працюєш над собою, а не зникаєш на вечірках.
Я зітхнув і вирішив зіграти в «трохи винного сина»:
— Окей, тату. Я… справді перегнув. Постараюсь з навчанням, обіцяю.
— Постараєшся? — він упер руки в боки. — Марку, ти на четвертому курсі, у тебе має бути чіткий план. Я з мамою хочемо бачити тебе в магістратурі, а потім — у компанії.
— А якщо я не хочу у компанію? — вирвалось у мене.
Пауза. Повітря в кабінеті стало важким, як перед грозою.
— Не хочеш у компанію? — він говорив тихіше, але в кожному слові дзвенів метал. — А чим ти тоді плануєш займатися? Писати вірші? Розвозити каву?

— Я не знаю. Але я знайду.
Батько повільно вдихнув, опустив руки і сів у крісло.
— Ти схожий на мене більше, ніж думаєш. Я теж не хотів робити те, що робив мій батько. Але я вчився і працював. Бо сім’я — це відповідальність. І ти мусиш це зрозуміти.
Я мовчав, ковтаючи слова. Він подивився на мене і трохи пом’якшав:
— Принаймні на день народження Ілюші прийди. Він чекає. Він весь тиждень говорить про «дядька Марка, який крутіший за всіх».
— Я прийду, — тихо відповів я.
— От і добре. — Батько глянув на годинник. — І, Марку… — його голос уже не був таким різким, — я не ворог тобі. Просто я не хочу, щоб ти через п’ять років прокинувся і зрозумів, що нічого не маєш, крім вечірок і номерів дівчат у телефоні.
Ох, як же він влучає…
Я встав, потиснув йому руку.
— Я подумаю, тату. Справді.
Коли я вийшов із кабінету, Інга Любомирівна кинула на мене погляд, у якому було щось середнє між «тримайся, хлопче» і «я ж казала».
— Ну що, вижив? — спитала вона.
— Як бачите, ще дихаю, — відповів я і посміхнувся.
— І правильно. Валентин Маркович гримить, але він добра людина.
— Знаю, — я потер потилицю. — Іноді навіть надто добра.
На вулиці я вдихнув повітря на повні груди. Сонце било в очі, і я подумав: Може, він правий. Але я не хочу бути ним. Я хочу бути собою… навіть якщо поки не знаю, ким саме.