Частина 10/1

Марк

Прокидатися в чужих місцях стало для мене майже звичкою, але цього разу було якось інакше.
Перше, що я відчув, — важкість у голові, ніби хтось вчора витяг із неї всі думки, запхав туди вату і забив ще й молотком для надійності. Друге — чужий запах. Не мій ліжковий запах чистої білизни з прального порошку і трохи мого парфуму, а інший: різкий, жіночий, з ноткою дешевого шампуню і нудотно солодкого алкоголю.
Я розплющив очі. Стеля була білою, із тріщиною, що нагадувала карту якихось невідомих островів. Поруч лежала дівчина. Молода, симпатична … напевно. Її волосся розсипалося по подушці рудими хвилями, губи трохи прочинені, дихання рівне й глибоке. Ім’я? Не пам’ятаю. Як я тут опинився? Тим більше. Спробував пригадати вечір — і лише уривки: бар, гучний бас, чиїсь руки на моїй шиї, сміх, склянки, ще музика, і порожнеча.
Я обережно підвівся, намагаючись не розбудити її. Плече знову трохи кольнуло — моє прокляте плече, яке змінило все півтора року тому. Я автоматично потер його, як завжди робив після пробудження, і відчув знайоме роздратування. Скільки разів я прокручував у голові той поєдинок: суперник, заборонений прийом, різкий ривок і тупий хрускіт, який я намагався ігнорувати. 

Дурень. 

Я приховував біль, думав, що «перетерплю», доки це не помітили тренери, і мене не відправили в лікарню на пів року. Дискваліфікація, втрата місця в збірній, і все, що залишилося від того життя, — лише спогади та стара медаль у шухляді.
Замість того, щоб боротися далі, я просто відпустив. Усе.
Я став тим, ким зараз і є: хлопцем із занадто дорогим годинником на зап’ясті, швидкими машинами, грошима на картках і абсолютно порожнім поглядом. Жорсткішим, байдужим, таким, якого боїться частина моїх старих знайомих і обожнює інша половина — переважно ті, кому від мене потрібні лише гроші або тіло.
Я підвівся, знайшов свої джинси, які лежали на килимі, і почав одягатися. Телефон завібрував у кишені. Поглянув на екран — Паша.
Зітхнув.
— Ну що, живий? — голос найкращого друга лунав надто голосно для мого стану.
— Відносно, — відповів я, застібаючи ремінь. — Чого ти хочеш о сьомій ранку?
— Якій сьомій? Марку, вже десята! Ти куди вчора зник? Ми думали, ти в туалет пішов і все, а потім тебе немає. Навіть в охорони бару питала, вимагали камери подивитися, але тебе ніде не було видно. 
— Отже, погано шукали, — хрипло пожартував я, дивлячись на своє відображення у дзеркалі біля шафи  і трохи засміявся: волосся скуйовджене, очі червоні. «Красень, нічого не скажеш». 

Я підвівся, знайшов свою сорочку, штани, кросівки і почав одягатися якомога тихіше,— Немаю поняття, як я звідси вибрався. Точніше, як я сюди потрапив.
Паша розреготався:
— Та ти вчора взагалі перебрав! Ден казав, що бачив тебе з якоюсь руденькою, яка крутилася біля тебе весь вечір. Ну, що, вона поряд? Так?
Я кинув погляд на ліжко. Дівчина спала, закрившись ковдрою майже з головою.
— Мабуть, про неї йдеться, — сухо кинув я.
— Ха! От ти й везучий… — Паша замовк на секунду. — Слухай, а ти як? Ти останнім часом якийсь… дивний.
Я не відповів.
Мене часто питали про це. Я і сам собі ставив це запитання, коли серед чергового гучного сміху або дівочих обіймів відчував, що мені порожньо. Внутрішня порожнеча, яку нічим не заповниш — ні алкоголем, ні вечірками, ні адреналіном від швидкості на трасі.
— Я нормальний, — нарешті буркнув я. — Поїхали краще в спортзал. Може, голова прочиститься.
— О, от це вже інша справа. Де зустрічаємось?
— Як завжди, — сказав я і завершив дзвінок.
Вже біля дверей зупинився на секунду. Озирнувся на кімнату. Дівчина все ще спала. Хто вона? Поняття не маю. Чи важливо це мені? Ні. І від цього стало якось гірко.
На вулиці було прохолодно. Сонце вже піднімалося, але мої думки залишалися важкими. Я вийняв із кишені ключі від своєї «ластівки» — новенької BMW, яку подарував мені батько на день народження, мабуть, сподіваючись, що це змусить мене хоч трохи подорослішати. Але все, що це зробило, — дозволило швидше тікати від будь-яких проблем.

Сів у машину, увімкнув двигун. Салон пах шкірою і свіжим деревом — я замовляв саме такий ароматизатор. Подивився у дзеркало заднього виду: на мене дивився незнайомий хлопець із синцями під очима. Той, хто колись був перспективним боксером і мав чіткий план життя, а тепер… просто жив «тут і зараз», і навіть це не приносило задоволення.
«Треба щось змінити, Марку», — подумав я. І сам же собі відповів: «Ага. Почни з кави. І спортзалу».
Після дзвінка Паші я рушив додому, навіть не вмикаючи музику в машині.
Вулиці ще не прокинулись остаточно, і в цій тиші я чомусь відчував себе зайвим. Немов весь світ має плани, а я — ні. У голові крутилася лише одна думка: «Треба розворушитись. Бодай тіло розбудити, якщо мозок і душа вперто сплять».
Моя квартира була в новобудові, де сусіди не знали одне одного по іменах, але знали номери автомобілів. Відкривши двері, я на секунду затримався: у передпокої пахло новою кавою і пилом від ремонту — сусіди знизу вже тиждень довбали стіни.
Швидко зняв учорашні джинси, футболку й кинув у пральну машину, хоча глибоко в душі знав: «Я все одно не пам’ятаю, де вони були».
Душ був коротким і холодним, як життя студентської стипендії. У дзеркалі після нього я виглядав більш-менш людиною, а не зомбі. Надягнув спортивні штани, чорну футболку і кросівки — форму, яку я любив більше, ніж будь-які піджаки, якими батько намагався мене «облагородити».
Тільки б швидше в зал. Там я міг хоча б на годину відключити мозок.
Спортзал пах потом і гумою — і я це любив. Цей запах нагадував мені про ті часи, коли ще був сенс прокидатися о 6-й ранку, бігти кілька кілометрів і проводити по три години на тренуваннях. Тоді я знав, куди йду і заради чого.
— О, зірка ранкових пригод нарешті з’явилася! — зустрів мене Паша, підтягнутий блондин із вічно веселими очима.
Біля нього вже були Вадим, Олексій і Остап — наша «п'ятірка» друзів, які, чесно кажучи, більше часу проводили разом у барах і спортзалі, ніж на парах.
— Я вас теж радий бачити, — буркнув я, розминаючи плече. — Що, вже встигли про мене якісь меми придумати?
— Мемів ще немає, але дай мені п’ять хвилин, — відповів Вадим, дістаючи телефон. — Ми ж навіть не знаємо, з ким ти там прокинувся.
— Я сам не знаю, — зізнався я, і це викликало дружний регіт.
Остап, який завжди робив вигляд, що він «найсерйозніший», не втримався:
— Ти в курсі, що Мілана тебе б розірвала, якби почула?
При згадці про Мілану мене реально пересмикнуло. Колишня, яка ніяк не могла зрозуміти слова «все скінчено». Красуня, так, але з характером сталевого лому: або ти з нею, або проти неї, а проти неї бути небезпечно навіть для здоров’я.
— Не починай, — відповів я, швидко зав’язуючи бинти. — Мілана — це вже минуле. Крапка.
— Та ми жартуємо, — Паша поплескав мене по спині. — Ходімо, розімнемося.
Ми зайняли свої кути. Я вдарив по груші кілька разів — відчув, як тіло згадує рухи, як кров розганяється швидше. Я любив це відчуття. Бокс був єдиним, що я робив не «для галочки». Коли бив — не думав. Удар, ухил, комбінація. Тут я ще був собою.
— Ти, до речі, плануєш іти на ту вечірку на початок навчального року? — спитав Олексій, розтягуючи шию після вправи.
— Яку ще вечірку? — спитав я, хоча підозрював, що мова саме про ту, де буде півуніверу і море алкоголю.
— Та як яку? Через два тижні. Діджей буде той самий, що грав минулого року. Кажуть, цього разу навіть якісь конкурси замутять, щоб не так прісно було.
— Клас, — пробурмотів я, роблячи спаринг із Пашею. — І хто там буде?
— Хто-хто… весь економічний, фізмат, половина гуманітарного, і, може, навіть із художки підтягнуться, — відповів він між ударами. — Кажуть, новеньких купа.
Я ухилився від його джеба, провів контратаку і відступив на півкроку:
— Тобто, знову море народу і нуль сенсу.
— Ну, ти ж любиш натовп, — втрутився Вадим. — Або ти тепер уже святим став?
— Святим? — я пирхнув. — Ви мене з кимось плутаєте.
Ми ще хвилин десять спарингували, після чого перейшли до вправ на витривалість. Потіли як коні, але це приємно — мозок вимикається, а тіло працює. У такі моменти я почувався хоч трохи живим.
Коли тренування закінчилось, ми сіли на лавку, витираючи обличчя рушниками.