Частина 9/3

Коли комісія озвучила тему — «Місто як книга», у залі стало ще тихіше, ніж раніше. Лише чути було легке поскрипування мольбертів та шурхіт паперу, коли ми всі одночасно готували матеріали. Я ковтнула повітря, намагаючись зупинити прискорене серцебиття. Це була тема, ніби спеціально створена для мене — і водночас така, що могла розкрити кожного.
Я уявила місто як місце, яке читають не очима, а ногами, запахами, зустрічами. Львів для мене був і новою сторінкою, і книгою зі старими ілюстраціями. Можливо, саме тому перші лінії на папері були впевненими — я малювала не архітектуру, а відчуття. Вулиці, що плавно переходили в білі сторінки, на яких розчинялися сліди кроків, силуети людей. А в самому центрі — маленька фігурка людини зі схожими на мої риси: плечі трохи напружені, але погляд уперед. Мабуть, це була я.
Поруч Ніка малювала яскравий сонячний Львів, ніби він стояв серед поля соняхів, що плавно переходили у бруківку площі Ринок. Її палітра була така тепла, що навіть здавалося, ніби запах меду й польових трав просочується в кімнату. Вона малювала швидко, але уважно, і в її жестах не було сумнівів.
— У тебе вийде, — шепнула вона мені, помітивши, що я трохи завмерла. — Тільки не думай про них, малюй для себе.
Лія, як і очікувалося, створювала щось схоже на геометричну карту метро, тільки у вигляді книги. Чорні й білі лінії перетиналися, утворюючи кола, що нагадували розділи або зупинки. У неї був свій стиль, холодний і відсторонений, але я не могла не визнати його його професійності.

Софія тим часом розкидала по полотну яскраві кольори. Її «місто» було стіною графіті, розгорнутою, наче книга, з дотепними написами й дикими кольоровими плямами.
— Це буде шедевр, — кинула вона, — або повний провал. Побачимо, що вирішить історія мистецтва!
Оксана сиділа мовчки, повністю занурена у свій пейзаж — класичний вид площі Ринок, але з такою увагою до деталей, що я ледь не відчула запах кави від її намальованих кав’ярень. Вона малювала швидко, але її лінії були спокійні й вивірені.
Коли комісія вийшла на обговорення, ми залишилися самі. У повітрі відчувалася напруга. Софія, не піднімаючи голови, сказала:
— Ну що, дівчата, готові до слави?
— Я просто хочу вступити, — тихо сказала Оксана. — Якщо не вийде — піду на пейзажний дизайн. Там простіше.
— Я на графічний, — сказала Ніка. — Мені головне — малювати, а не папери заповнювати.
— А я, — Лія підняла погляд від свого аркуша, — вступлю на архітектуру. Навіть якщо не тут. У мене є варіанти.
Вона кинула на мене короткий погляд і додала:
— А ти, Елло? Що зробиш, якщо не вийде?
Я знітилася, але відповіла чесно:
— Я… не знаю. Хочу саме сюди.
Її губи скривилися у посмішку, від якої по спині пробіг холодок.
— Ну, побачимо, хто чого хоче.
Я намагалася не звертати на це уваги й закінчувала роботу, коли відчула поштовх у спину. Лія проходила повз, нібито просто посунути стілець. Я втратила рівновагу, і рука з пензлем змахнула фарбу просто на середину мого малюнка. Темно-синя пляма розплилася по паперу, перекривши більшу частину центральної фігури.
— Ой, пробач, — сказала Лія, і в її голосі не було ні краплі щирості.
Я стиснула зуби, намагаючись не заплакати. Часу залишалося кілька хвилин, виправити це було майже нереально. Софія різко підняла голову:
— Ти могла дивитися, куди йдеш!
— Це випадково, — холодно відповіла Лія, але в її очах було щось схоже на переможний блиск.
Я спробувала швидко прибрати фарбу серветкою, але тільки розмазала її ще більше. Серце калатало так, ніби зараз розірветься. «Все, — подумала я. — Усе зіпсовано». Збираючи свої речі, я не дивилася ні на кого.
На вулиці я сіла на лавку під каштаном і вперше за довгий час розплакалася так, як плакала колись у дитинстві — тихо, але безупинно. Я намагалася. Я ж так старалася… І все марно.
— Ти чого тут? — раптом почула я голос. Підняла голову — переді мною стояла Оксана. — Хочеш, щоб вони там подумали, що ти здалася?
— Я… моя робота зіпсована… — прошепотіла я.
Вона підняла брови.
— Сонце, це ще не кінець. Я бачила, що ти малювала. І, чесно, воно виглядало круто. Ніка навіть встигла сфотографувати, поки ти мила руки від фарби.
Я здивовано глянула на неї:
— Навіщо?
— Бо їй сподобалося. І мені теж. Тож витри сльози, підніми голову й іди. Ще не все втрачено.
Я ще трохи вагалася, але піднялася. Всередині все ще стискалося, але слова Оксани дали хоч трохи сил.
Коли я зайшла до корпусу, мене вже викликали на співбесіду.
Я увійшла до кімнати, стискаючи блокнот у руках, ніби він міг дати мені опору. Усередині сиділа комісія: троє людей за великим столом. 
— Елло Васильківська? — уточнила Іванна Михайлівна, звіряючи прізвище у списку. — Проходьте, сідайте. Ми переглянули фотографію вашої роботи, надану однією з учасниць. Вона сказала, що ви не встигли завершити роботу через… інцидент.
Я стиснула пальці ще міцніше.
— Так… Вибачте, я… Я намагалася виправити, але часу не залишилося.
— Нічого, — відповів молодший викладач, його голос був теплим. — Ми бачили, що ви хотіли показати. Тема «Місто як книга» — чому ви подали її саме так?
Я вдихнула і вирішила вперше сказати правду, не ховаючись:

— Бо для мене місто — це втеча і дім водночас. Я сама приїхала з іншої країни. І Львів для мене — як книга без обкладинки: ти ще не знаєш, що всередині, але вже любиш її тримати в руках. У моїй роботі я намалювала вулиці, що перетворюються на сторінки. І людину… маленьку, в центрі. Це я. Бо я ще не знаю, ким буду в цій книзі.
Іванна Михайлівна ледь помітно  посміхнулася.
— Цікаво. Дуже особисте рішення. Ви багато працюєте з образами?
— Так, я веду щоденник малюнків. Він… як мій спосіб говорити, коли бракує слів.
Суворий викладач нарешті заговорив:
— А якщо не вступите? Що будете робити?
Я підняла очі й відчула, що відповідь уже є:
— Продовжу малювати. Бо це не вибір, це — частина мене.
Запала коротка тиша. Іванна Михайлівна нарешті сказала:
— Дякуємо, Елло. Ми повідомимо результати після обговорення.
Я вийшла з кабінету, серце калатало так, що відчувалося в пальцях. Залишалося лише чекати.
У коридорі я побачила Ніку. Вона підбігла до мене, усміхнена, хоч і трохи втомлена:
— Ну як?
— Я сказала правду. Про все.
— І правильно. — Вона стиснула мою руку. — Ти молодець, що не здалася.
Лія в цей час сиділа на підвіконні, і її погляд був холодним.
— О, то ти все-таки пішла? — кинула вона, стискаючи руки на грудях. — Я думала, ти вирішила не принижуватися.
Я вже хотіла відповісти, але Ніка зробила крок уперед:
— Досить, Ліє. Це був конкурс, а не битва характерів.
Лія скривила губи і відвернулася до вікна, демонстративно роблячи вигляд, що їй байдуже.
Нарешті комісія вийшла. Іванна Михайлівна тримала в руках аркуш. Усі завмерли.
— Ми дякуємо вам за участь. Конкурс був складним, і ви всі показали високий рівень. Але місць лише два… — Вона зробила паузу, наче спеціально, щоб ми затамували подих. — Переможцями стали Лія Коваль та Елла Васильківська.
Лія ледь помітно скривилася, почувши моє ім’я, але швидко змінила вираз обличчя на натягнуту усмішку.
— Вітаю, — сказала вона, але її голос був таким же холодним, як і раніше.
Ніка підбігла до мене, обійняла, і я ледь не розплакалася знову, але цього разу від радості.
— Я ж казала, що все буде добре! — прошепотіла вона. — Із тебе вийде класна студентка.
Коли я вийшла на вулицю, сонце пробивалося крізь хмари, і повітря було таке свіже, що я вперше за довгий час вдихнула на повні груди.