Частина 9/2

Я зробила глибокий вдих і рушила вперед. Хвилювання залишалося, але вже не стискало горло, як зранку. Я справді відчула, що хочу не просто пройти цей конкурс — я хочу тут залишитися. Цей університет, ці високі стелі, навіть холодні коридори — усе вабило мене.
Я зайшла до аудиторії і завмерла на порозі. Приміщення нагадувало простір із книжок про мистецькі академії: височенні вікна майже до стелі пропускали світло так, що навіть пил у повітрі виглядав як маленькі блискітки. Уздовж стін стояли десятки мольбертів, деякі вже з плямами фарби, поруч — довгі столи для креслень, заставлені банками з пензлями, шматочками вугілля і коробками олівців. У кутку — стара раковина, над якою хтось колись жартома намалював рибу, і тепер здавалося, ніби вона спостерігає за всім, що відбувається. Запах фарби, деревини і паперу змішувався у такий особливий аромат, який я завжди любила — запах процесу, пошуку, створення.
Я обережно зачинила двері й зробила кілька кроків уперед. Уже було кілька людей. Чотири дівчини, що стояли невеликим колом, одразу кинули на мене погляди. Я відчула, як у грудях защеміло — трохи через хвилювання, трохи через те, що знову опиняюся серед незнайомих.
— О, ще одна, — сказала одна з них, висока, струнка, з короткою чорною стрижкою і в чорному комбінезоні. Її голос звучав спокійно, але в ньому була ледь помітна зверхність. — Як тебе звати?
— Елла, — відповіла я.
Вона нахилила голову набік, ніби оцінювала мене з ніг до голови.
— Елла? Справді? Звучить, як псевдонім із книжки.
Я ледь посміхнулася.
— Так, справжнє.
— Ну, гаразд, — вона знизала плечима. — Я Лія.
Поруч стояла повненька дівчина в сарафані з соняхами, волосся в неї було зібране у косу, а на носі сиділи великі окуляри у товстій оправі. Вона усміхнулася до мене так щиро, що я одразу відчула полегшення.
— Привіт! Я — Ніка. Головне — не хвилюйся. Тут усі свої, — сказала вона і тихо додала: — Малюй серцем. Це завжди працює.
Її слова мене трохи зігріли.
Третя дівчина була яскравою, як плакат із вітрини: рожевий піджак, фіолетове волосся, на руках безліч браслетів і масивне намисто. Вона скинула капюшон рюкзака і голосно вигукнула:
— Софія, художник-бунтар, до ваших послуг. І, о Боже, ви бачили, що за конкуренція? Я думала, тут буде троє-четверо, а тут нас аж п’ять! — Вона глянула на мене і засміялася. — Ти новенька, так? Не бійся, я не кусаюся.
Я кивнула, трохи розгублено, але все ж відчуваючи в її тоні дружню хвилю.
Остання дівчина стояла трохи осторонь, із сором’язливою посмішкою. Руде волосся, веснянки, лляна сорочка і прості джинси. Вона виглядала тихішою за інших, але очі в неї світилися впевненістю.
— Я Оксана, — сказала вона майже пошепки, але твердо. — Мені приємно вас усіх бачити.
— О, так, — підхопила Софія, — нам же треба познайомитися, поки не прийшла комісія і не зробила з нас п’ятьох маленьких купок нервів.
Лія склала руки на грудях.
— Здається, нас і так чекає купа нервів. Чули про місця?
— Два, — відповіла Оксана тихо.
— Два, — повторила Софія, театрально закотивши очі. — Уявляєте? Одна дівчина відмовилася, а в іншої, кажуть, скандал із викладачем. Ніби він пропонував їй місце за… ну ви розумієте. — Вона зробила виразне обличчя.
— Плітки, — кинула Лія холодно. — Ми ж не знаємо, що там було насправді.
— Та які там плітки, — відмахнулася Софія. — Моя подруга бачила, як вона виходила вночі з корпусу. І взагалі, вона вже зникла з чату абітурієнтів. Думаю, все очевидно.
Мені стало якось неприємно. Не через конкретну історію — я її не знала і не могла судити, — а через те, як легко ці слова лягали на чужу репутацію. Я зробила крок до мольберта, щоб зайнятися своїми матеріалами і не втручатися.
— То, Елло, — раптом звернулася Лія, — ти в якому стилі працюєш?
— Переважно ілюстрації, олівець, акварель, іноді змішані техніки.
Вона кивнула, але в її погляді було щось таке, ніби вона хотіла додати: «Не серйозно».
— Цікаво, — сказала вона нарешті. — Головне, щоб це не було надто… дитячо.
Я вдихнула глибше, намагаючись не показати, що ці слова зачепили.
— Я намагаюся малювати відчуття, а не вік.

Ніка нахилилася ближче й тихо шепнула:
— Не слухай її. Вона просто завжди така… холодна.
Софія розсміялася:
— Лія холодна? Та вона як айсберг у людській подобі. Але малює круто, це треба визнати. Мінімалізм, чорне-біле, все таке геометричне.
— А ти? — запитала я, щоб перевести тему.
— Я? — Софія гордо підняла підборіддя. — Стріт-арт і поп-арт. Багато кольору, багато провокацій. Мене навіть раз викликали до директора школи за мурал із написом «Свобода — це любов». Але знаєш що? — вона підморгнула. — Воно того вартувало.
Оксана всміхнулася:
— Я малюю пейзажі. Реалізм. Деталі. Мені подобається ловити моменти, які є тільки тут і зараз.
Ніка додала:
— А я малюю так, як відчуваю. Квіти, побутові сюжети, тварини. Люблю наївне мистецтво. Знаєте, як діти малюють, коли ще не думають про правила? Я намагаюся не втрачати це відчуття.
— Це мило, — Лія скривила губи у щось схоже на посмішку, але більше схоже на вишкір.
Атмосфера повисла трохи напруженою, і я відчула, що Лія дивиться на мене якось дивно. Наче оцінює, але не роботи — мене саму. Я не знала, чому це мене так зачепило, але серце раптом вдарило швидше.
І саме в цей момент двері відчинилися, і увійшла комісія.
Попереду йшла Іванна Михайлівна — висока жінка з темним волоссям, зібраним у вузол, у строгому, але елегантному костюмі. На її обличчі читалася впевненість і доброзичливість одночасно, хоча очі були уважними, майже пронизливими. За нею ішли двоє викладачів: один — сивочолий чоловік із гострим поглядом, у темно-синьому піджаку (я відразу подумала: «суворий»), другий — молодший, із м’якою посмішкою ,круглими окулярами і дивною зеленою краваткою в рожевий горошок.
Вони зупинилися біля столу, на якому лежали старі каталоги студентських робіт і наші папки з портфоліо.
— Доброго ранку, — почала Іванна Михайлівна. — Ви знаєте, що сьогодні відбір позаплановий. Вам пощастило потрапити сюди, але ми маємо лише два місця. Тож сьогодні ви мусите показати не тільки свої вміння, а й своє мислення, своє відчуття.
Вона подивилася на кожну з нас окремо.
— Це не тест на ідеальність. Це можливість показати, хто ви є. Малюйте так, ніби це ваша остання робота, яку побачить світ.
Ми всі кивнули. У мені ще більше закалатало серце, але одночасно я відчула якусь дивну впевненість.
Комісія розділила нас по робочих місцях. Кожна отримала завдання — інтерпретація теми «Місто як відчуття». Не конкретний фасад чи площа, а те, як ми відчуваємо місто, його ритм, його характер.
Я сіла за свій мольберт, дістала олівці й фарби. Поруч Ніка тихо прошепотіла:
— Головне — малюй серцем.
Я посміхнулася і почала працювати.