Частина 9/1

Я прокинулась ще до будильника. Сонце лише торкалося країв вікна, але я вже лежала з розплющеними очима, відчуваючи, як серце б’ється десь у горлі. Це був день, який може змінити все, і водночас — такий самий, як інші. Хоч я й намагалася переконати себе, що це просто конкурс, моя тривога була впертішою за будь-які логічні аргументи.
Сніданок стояв на столику — теплий круасан і чашка чаю. Я спробувала відкусити шматок, але він застряг у горлі. Вода не допомогла, тож я відсунула тарілку. «Добре, — подумала я, — поїм після. Якщо все пройде добре».
У дзеркалі на мене дивилася дівчина з великими очима, трохи розтріпаним волоссям і нервовою складкою між бровами. Я заплела волосся у просту косу, вдягла легку сукню й улюблений жакет кольору теракоти. Це був мій маленький оберіг — я носила його на всіх важливих подіях ще з Італії.
Коли я вийшла на вулицю, Львів зустрів мене свіжим повітрям і туманом, який ще не встиг розвіятись. Трамвай дзеленьчав на повороті, його звук розчинявся у тихому гулі міста. На площі працював невеликий квітковий кіоск, запах троянд і айстр зливався зі свіжою випічкою з кав’ярні на розі. Я глибоко вдихнула, ніби хотіла заховати у собі цей ранок.
Дорога до університету Франка пролягала повз старі кам’яні будинки зі збереженими ліпнинами, повз невеликі кав’ярні, що лише відкривали жалюзі. Я йшла швидко, бо хвилювалась запізнитись, хоча насправді мала ще з пів години в запасі.
Коли я нарешті вийшла на площу перед університетом, на мить зупинилася. Будівля була монументальною і водночас витонченою: високі колони підтримували фронтон із різьбленими деталями, широкі сходи вели до масивних дверей. Вікна відблискували ранкове світло, а на сходах стояли студенти — хтось пив каву, хтось щось переглядав у планшеті. Усе виглядало живим, як мурашник, але впорядкованим.
Я зробила кілька кроків уперед і відчула, як серце б’ється швидше. Усередині коридори відлунювали кожен крок, немов сама будівля слухала тебе.
Поринувши в свої думки, я не помітила як боляче врізалася в когось
— Ой, пробач! — вирвалось у мене.
— Та нічого... — відповів знайомий голос, і я підняла очі.
— Даша? — Я навіть зупинилась. — Що ти тут робиш?
Вона виглядала так, ніби щойно прибігла: кучеряве чорне волосся трохи розтріпане, спортивна сумка через плече, широкі штани і коротка футболка. Її карі очі спалахнули подивом.
— Це я маю питати тебе, — сказала вона, хитнувши головою. — Ти що тут робиш? Навчаєшся?
Я відчула, як щоки налилися теплом.
— Поки ні , але дуже на це сподіваюся. Тут сьогодні позаплановий конкурс. Одна абітурієнтка відмовилась від свого місця, а іншу вигнали через якийсь скандал з викладачем і тому  комісія вирішила зробити ще один відбір перед самим навчальним роком. Я подала свої роботи, і мене запросили.
Даша широко посміхнулася:
— Серйозно? Це круто! Я навіть не знала. Я тут, бо допомагаю абітурієнтам. Староста нашої групи — ось і все на мені: папери, списки, кабінети... — Вона закотила очі, але її тон був теплий. — Ти виглядаєш трохи блідою. Хвилюєшся?
— Трохи, — я знизала плечима. — А якщо чесно тотмені дуже страшно.
— Слухай, я знаю це відчуття. Я теж колись стояла тут і думала: «Що я взагалі тут роблю?». Але знаєш що? — вона нахилилась трохи ближче. — Це нормально. Хвилювання означає, що тобі не байдуже.
Я всміхнулася, і напруга трохи зменшилась.
— Мені щеб знайти кабінет... Я боюся заблукати і не встигнути.
— Ага, знаю це відчуття. Тут як у лабіринті. — Даша кивнула на довгий коридор праворуч. — Іди прямо, потім ліворуч, і ще раз прямо. Там побачиш велику аудиторію з вікнами на внутрішній двір. Ось туди.
— Дякую.
— Елло, — вона раптом поклала руку мені на плече. — У тебе вийде. Справді. Ти не виглядаєш, як людина, що випадково сюди потрапила. Ти виглядаєш, як людина, яка тут має бути.
Ці слова чомусь глибоко зачепили мене. Можливо, бо я не пам’ятала, коли востаннє хтось так відверто говорив мені «ти на своєму місці».
— Дякую, Дашо, — тихо сказала я.
Вона підморгнула:
— Ну все, я побігла, бо мені ще розгрібати списки. Успіху, художнице!
Вона зникла за рогом коридору, залишивши після себе легкий аромат парфумів і відчуття, ніби світ підтримує мене.