Частина 8/4

Прокинулась я ще до будильника. Але не від звуків — у домі панувала тиша, майже храмова. Я прокинулась від відчуття — теплого, повного сподівання. Можливо, це був той самий момент, коли реальність перестає лякати. Вперше за довгий час не було внутрішнього бажання заховатися.
За вікном уже світанок. Виноградні тіні рухались на дерев’яній підлозі, як легкі примари, а світло лягало м’якими смугами на стіл і мої пальці. Я кілька хвилин лежала нерухомо, вловлюючи кожен подих ранку. М’ята, папір, дерево. Мій новий дім мав свій власний аромат.
Вдяглася неспішно — сорочка з тонкої тканини, вузька спідниця і легкі балетки. Волосся зібрала у недбалий пучок. Фартух з вишитою лавандою чекав біля дверей. Я вдягла його — і він став моїм першим амулетом дня.
Перед відкриттям крамниці заварила чай. М’ята й мед — мій теплий ритуал. Поставила на прилавок вазу з польовими квітами — вони вже трохи втратили свіжість, але тримались струнко. Як намагаюсь і я.
Перший поворот ключа. Дзвіночок у вигляді сови задзвенів, і мені здалося, ніби книгарня зітхнула. Ніби сказала: «Доброго ранку, Елло.»
Перша відвідувачка — бабуся з онукою. Дівчинка — тендітна, у бузковій сукні, тримала ляльку, що, здається, бачила багато історій. Бабуся шукала для неї нову казку.
— Вона хоче щось, де героїні не просто принцеси, які чекають на порятунок принца,— мовила бабусі.
Я дістала книжку з ілюстраціями — про дівчинку, що навчилася дружити зі своєю тінню.
— Тут героїня сильна не тому, що не боїться, — сказала я дівчинці. — А тому, що вчиться слухати те, чого боїться.
У блокноті з читачами я занотувала: «Дівчинка, яка розуміє більше ніж здається. Прийшла за казкою — пішла з відвагою.»
За годину з’явився літній чоловік з онуком. Хлопчина мав кучеряве, біляве волосся, яке смішно стирчало в різні сторони й очі, які блищали, коли він говорив слово «динозавр».
— У нас угода: він слухає історії про минуле, я — читаю про прадавніх монстрів, — сказав дідусь.
Я підібрала книгу з великими ілюстраціями й простою мовою. Хлопчик тримав її, ніби стародавній артефакт.
У записнику з’явилось: «Малий палеонтолог з дідом-казкарем. Обоє — у пошуках свого.»
Після обіду зайшов хлопчик років восьми. Очі — сині, засмагле обличчя, сором’язливість у плечах. Він довго стояв біля стелажа з дитячими книгами. Нарешті вибрав — про слоненя, яке навчалося не боятись темряви. Підійшов до каси, в руках — трохи зім’яті гроші.
— Я… можу залишити її? У мене не вистачає.
— Ні. Ти не залишаєш. Ти береш. І читаєш. А потім — прийдеш і розповіси її мені. Домовились?
Він мовчки кивнув. Але в очах з’явилось сонце.
«Читач без здачі. Залишив кілька монет, але забрав книгу, як найбільший скарб.» — так я написала про нього.
Уже сутеніло, коли двері розчинились і в крамницю влетіла, якась дівчина. Просто якась вітряна буря в тілі людини. Чорне кучеряве волосся розсипалося по плечах, карі очі світились енергією. Вільні штани, короткий топ, спортивна сумка. І запах — як після фізичних вправ: трохи поту, трохи парфумів.І захекана, ніби щойно пробігла марафон.
— Хей! Я страшенно вибачаюсь! Забрала б раніше, але був клас по контемпу, а потім ще новачки… — вона заговорила одразу, не чекаючи відповіді.
— Ви… ти — про яку книгу?
— «Мистецтво в русі». Я її замовляла. Ельвіра мала залишити.
Я знітилася.
— Вона мені нічого не казала… Але…
— Та не переймайся! Вона завжди щось забуває. Але нічого я знайду сама. А ти... мабуть нова стажера? Так?

— Так. Я Елла .Працюю тут другий день.

— Тепер зрозуміло чому ти така розгублена була,— по доброму відповіла дівчина, — а я Даша. Я щойно з танці, ледь встигла до закриття.
— Ти танцюєш?
— Ага. Майже десять років. І викладаю уже три. Ми з подругою відкрили студію на Зеленій. Контемп, джаз, хіп-хоп. У нас приходять і ті, хто ніколи не танцював. І знаєш що? Танцюють. Бо головне — не як виглядає, а як відчувається. Хочеш прийти? Можливо знайдеш свій стиль.
— Я… не знаю. Я ніколи…
— То почни. Тіло — теж має історії. Тільки треба дати йому слово.
Вона підморгнула, знайшла свою книжку й попрямувала до виходу:
— Хоча мені здається, ти малюєш. У тебе руки… як у тих, хто створює,— і зрозумівши по моєму погляду, що вона потрапила в ціль продовжила,— Але якщо захочеш спробувати щось нове — я в студії щодня після шостої.Навіть якщо захош просто подивитись. Побачимось, Елло.
— Побачимось, Дашо.
Її рух був, ніби крапка. Жива, яскрава, упевнена. Вона залишила після себе не запах, а імпульс.
Коли в крамниці настала тиша, задзвонив телефон. Голос Ельвіри був як ковдра.

— Як пройшов перший день, моя стажерко?
— Як перша сторінка — ще біла, але вже з краплею чорнила.
Я розповіла їй усе — бабусю, дівчинку, хлопчика, Дашу.
— Я справді забула сказати! Даша — донька моєї подруги. Танцює, з дитинства. Тепер викладає. Я знаю, вона трохи схожа на бурю, але дівчина хороша. І мабуть пропонувала й тобі спробувати.

— Ем... Так. Але я не певна. Це не зовсім моє. Я полюбляю більш спокійний ритм життя, тому й малюю.

— Чомусь я так і подумала,— відповіла Ельвіра.І я відчула усмішку в її голосі.
Після дзвінка я сіла у крісло біля вікна, де ледь хитались фіранки. Вітер заходив у книгарню не як сторонній, а як гість. Я відкрила блокнот — зошит читачів. Там були вже чотири малюнки. Кольорові, з дрібними деталями: лялька з вишитими очима, слоненя з маленьким рюкзаком, книга з написом «Місто».
Я взяла телефон перевірити час. І побачила повідомлення:
«Шановна Елло Васильківська, ми з цікавістю ознайомились з надісланими ілюстраціями. Просимо Вас прийти на творчий конкурс-співбесіду в Національний університет імені Івана Франка. Комісія очікує Вас завтра о 10:00. З повагою, Голова комісії Жадонюк Іванна Михайлівна .»
Я завмерла. Пальці злегка тремтіли. Спочатку — хвиля радості. Потім — страх. А потім… тиша. Рівна, сильна, як голос мами.
Я дістала папку з малюнками. Старі ілюстрації, зроблені ще в Турині. Ті, що малювала ночами, ховаючись від батька. І нові — з цієї кімнати, з крамниці, з Львова.
Перебирала. Деякі — відклала. Інші — обійняла поглядом. Залишила ті, які здавалися кращими. Не досконалі — але мої.
Я відповіла на повідомлення:
«Дякую. Я прийду.»
Потім знову взяла блокнот. І намалювала себе. Вперше.У середині книгарні. Вітрини — як очі. Пильні. Добрі. Світло — як обійми.
Після того, як закінчила роботу мене ще довго не відпускало легке хвилювання. Я старалася думати про краще, про те що мене візьмуть. Але погані думки мене теж не відпускали. А якщо я не так зрозумію тебе? Чи напартачу з з деталями? Або вони просто не зрозуміють те, що я хотіла донести? І ще безліч тривожних думок, які не покидали мене майже всю ніч.