Частина 8/3

Наступного ранку я прокинулась від теплого світла, що лягало на мої щоки крізь фіранку в готельному номері. Львів уже жив. Я чула, як за вікном дзеленьчать трамваї, гомонять ранкові продавці, а десь неподалік із хрускотом відкривали металеві жалюзі маленької крамнички. Це був звук не просто міста — це був звук мого сьогодення.
Я швидко зібрала речі. Їх було небагато — все, що встигла взяти з собою з Італії, усе, що не заважало втечі. Але сьогодні ці речі вже не здавалися уламками старого життя. Вони були частинками мозаїки, яка тільки починає складатися. Фото мами, блокнот із малюнками, кілька олівців, улюблена закладка у формі срібного листка. Все вкладалось у невеликий рюкзак. І в серце — також.
На рецепції стояла пані Мирослава. Вона тримала ключ від номера в руці, але замість звичного сухого «до побачення», зупинила мене поглядом.
— Очі в тебе сьогодні інші. Спокійніші. Значить, знайшла? — її голос був як м’ята в чаї.
— Можливо, — відповіла я, усміхаючись. — А можливо, щось знайшло мене.
Вона хитнула головою, ніби вже все знала. І додала:
— Якщо захочеш — повертайся. Навіть просто на чай.
Коли я підійшла до книгарні, моє серце калатало — не від страху, а від чогось нового: невідомої, але солодкої тривоги. На порозі вже чекала Ельвіра Семенівна. Її силует вирізнявся серед дощаних дверей: лляна сукня кольору сонця, старовинний медальйон на шиї, очі, в яких було тепло і сила одночасно. В руках — невеликий паперовий пакет.
— З поверненням, Елло, — сказала вона лагідно. — І… ось. Це для тебе. Дарунок на новий початок.
У пакеті був блокнот із твердою обкладинкою — синій, ніби нічне небо, з золотим тисненням: «Записки про перехожих». До нього — ручка з пером. Не кулькова. Справжнє перо, з мідним наконечником.
— Я вела такий, коли вперше лишилась у цій крамниці сама. Записувала тих, хто приходив, тих, хто залишав щось, кого пам’ятаєш не за іменем, а за поглядом, жестом, книжкою, яку взяли неочікувано. — Вона подивилась мені просто в очі. — Пиши. Бо пам’ять — це теж сторінка.
Я обережно взяла подарунок, ніби він був живим.
— Дякую вам… — сказала я, і мій голос зрадив трішки тремтіння. — Ви не уявляєте, що це для мене значить.
— Уявляю, — тихо відповіла вона. — Бо я теж колись приїхала сюди без дому. І тут його знайшла. У словах. У спогадах. У вітрі.
— У вітрі?
— Так, — усміхнулась вона. — Вітер тут несе не тільки пил. Він носить зміни.
Ми мовчки зайшли всередину. І я зрозуміла: тепер це моє місце.
Я піднялась до своєї кімнати. Сходи скрипіли, але не дратували. Це був звук дому. У кімнаті пахло деревом, папером, лавандою й трохи — корицею. Вікна виходили у двір, де виноградні батоги вже обплітали огорожу. У повітрі — спокій.
Я розклала речі. Фото мами повісила над ліжком — так, щоб вона завжди дивилась просто. На тумбочку поклала старий блокнот. Поруч — новий.
Я вдихнула глибше. Вітер торкнувся фіранки й втік назад. Він і справді був тут. Постійно. Він говорив мені: «живи».
Спустилася донизу. Книгарня жила своїм життям. Її запах був, як подих старого світу. У кожному куточку — затишок. Підлога — стара, але не втомлена. Стелажі — високі, темного дерева, ніби кістки великого організму. Я йшла поміж ними й відчувала, як кожна книга — це нота. І разом вони складають симфонію.
Я торкалась корінців. У деяких — запах ментолу, в інших — спеки, іще в інших — пряного пилу. Знайшла збірку віршів. На полях — написи. Хтось щось підкреслював, писав «так болить», «не забуду». Я розгорнула альбом із ілюстраціями, потім — дитячу казку. На обкладинці — вишитий єдиноріг. Я не втрималась і сіла просто на килим, втисла пальці у ворс і загубилась в сторінках.
Біля вітрини заскрипіли двері. Я озирнулась — і побачила кошеня. Маленьке, руде, з білими лапками. Воно сиділо просто посеред дощаної підлоги, дивилось мені в очі й мовчало. Без прохання. Без страху.
Я присіла, простягнула руку. Воно обнюхало пальці й зачепилось лапкою. Я всміхнулась.
— Завтра принесу тобі щось смачне, — прошепотіла я. — Ти ж залишишся?
Воно м’яко муркнуло. І я зрозуміла це як згоду .
Ввечері я заварила чай із м’ятою. Ельвіра навчила, як саме запарювати: не крутим окропом, а настоювати під серветкою. Я сіла на підвіконня в кімнаті, накрилась пледом і відкрила блокнот.
Написала перші рядки:
Читач №1. Жінка в пальто кольору кави з дуже серйозним виразом обличчя. Купила роман про заборонене кохання. Весь час озиралася і ховала обкладинку книги руками, ніби боялася, що хтось розгадає її секрет.
Читач №2. Хлопець у рваних джинсах і дивній кепці. Прийшов за підручником з анатомії, пішов із Шекспіром.
Писала так, ніби зчитувала кожного клієнта. По правді так і було, мені справді було цікаво за ними спостерігати. Особливо коли їхній вибір, був для мене дійсно не очікуваним. Це змушувалося задуматися про те, наскільки ми упереджено ставимося до зовнішності інших людей, зовсім не знаючи , що знаходиться в них всередині.
Коли ніч опустилася, я загорнулась у ковдру, подивилась на фото мами. Вона усміхалась. Я торкнулась рамки — як колись її руки.
І заснула.
…Мені снився сон. 
Я стояла посеред вулиці, навпроти нашої книгарні. І вона… палала. Полум’я лизало вікна, кидало на бруківку червоні відблиски, і від того світ здавався чужим, перекошеним. Я дивилася на це і не могла рухатись. Ноги, наче приросли до землі.

«Блокнот... Він там…» — промайнуло в голові, і серце здавило від болю, ніби втрачаю не просто речі, а себе.

Рука раптом запекла, наче хтось притиснув до неї розпечене залізо. Я скрикнула, але звук розчинився в реві полум’я і криках десь позаду. Чула сирени, різкі, наче ножі, і чужі голоси, що рвались крізь гуркіт вогню.

І раптом серед цього хаосу — один голос. Теплий, сильний, приємний, зовсім не схожий на решту:

— Волошко? Не йди туди! 

Я озирнулася, намагаючись побачити, хто це сказав, але вогонь став ще яскравішим, і світло засліпило мене…