Частина 8/2

Дощ почався несподівано, тихо — ніби хтось зверху лагідно почав змивати з бруківки не тільки пил, а й пам’ять. Я з Ельвірою вийшла з кав’ярні, і краплі відразу торкнулися моїх відкритих плечей. Було літо, тож я не мала плаща — лише легку сукню, яка вже за кілька хвилин липнула до тіла. Але мені не було холодно. Навпаки — дощ був як очищення. Наче хтось змивав стару версію мене і дозволяв з’явитися новій.
Ми йшли мовчки. Вулиці блищали, ліхтарі кидали розсіяне світло на калюжі, й усе виглядало трохи магічно. Навіть тиша між нами не була незручною — вона була, як старий плед, яким тебе обгорнули без зайвих слів. Ельвіра не поспішала — її хода була впевненою, повільною, майже медитативною. Я йшла поруч, час від часу поглядаючи на її профіль. У ній було щось від жінки, яка знає свою ціну, але ніколи не виставляє її напоказ.
Вулиця, на яку ми звернули, нагадувала сторінку зі старої книги. Вузька, з бруківкою, що подекуди встелена мохом, поросла плющем. На обшарпаних фасадах — ліпнина, облуплена, але не втрачена часом. Ліхтарі — з фігурними металевими кронштейнами, як у старовинному фільмі. І десь позаду — димар, з якого повільно здіймався дим.
Я зупинилась, вдихаючи запах. Хліб. Теплий, трохи карамельний, з нотками кориці.
— Це пекарня мого друга, пана Мирона, — озвалась Ельвіра, помітивши мою реакцію. — Ми знайомі ще з університету. Він — один із тих, хто пече не просто хліб.
— Що ви маєте на увазі?
— Він не викидає залишки тіста. Каже: «Минуле повинне жити в кожній хлібині». Каже, що без учора не буде завтра. І я в це вірю. У нас — схожі професії. Він пече — я зберігаю.
— Львів, здається, такий... сповнений історій.
— Бо сам складається з них. Кожна вулиця — фраза. Кожен будинок — абзац. А от зараз ти побачиш цілий розділ.
Вона зупинилася перед старими дерев’яними дверима. Над ними — вирізьблена табличка «Слово і світло». Я прочитала — і відчула щось у грудях. Немов мені подали назву до мого майбутнього.
— Це тут?
— Так. Твоє «можливо» починається саме звідси.
Двері відчинились із характерним скрипом. У перші секунди я просто стояла, не заходячи. Мене огорнув запах — не просто книжок, а пам’яті. Сухий папір, лаковане дерево, лаванда і м’ята, віск. Я вдихнула глибоко. Це було... як повернення додому, якого я ніколи не знала.
Підлога — дерев’яна, з широких дощок. Вона скрипіла при кожному кроці, але цей звук не дратував, а скоріше заспокоював. Книги — всюди. Вони були не просто розставлені, а жили там. Стелажі тягнулися до самої стелі, деякі мали старовинні драбинки. Я торкнулась корінця однієї з книг. Вона була холодна, тверда. І в той же час — ніби пульсувала.
— Це не магазин. Це притулок, — тихо сказала Ельвіра, стоячи поруч. — Тут залишаються ті, хто шукав більше. Ті, хто втратив. І ті, хто намагається згадати.
Я кивнула. Все, що вона казала було чистою правдою.
Ми пройшли далі, до антикварної секції. Вітрини — засклені, з дерев’яними рамами, оббитими міддю. Усередині — рідкісні видання, шкіряні палітурки, ручний шовк. Я затрималась перед однією з книг — «Буковинська хрестоматія» в синій обкладинці.
— Це було видання мого батька, — промовила Ельвіра, — Він збирав книги так, як інші — колекційні монети. З повагою. З розумінням. І завжди казав: «Книга — це не предмет. Це присутність». Я жила з цим розумінням усе життя.
Я могла лиш усміхнутись. Мої пальці тремтіли. Це місце дихало.
Біля каси — старовинний касовий апарат. На столику — коробочка з пір’ям, чорнилом, старі візитівки, записки з віршами. І під скляним ковпаком — лист від Івашкевича.
— Він був тут? — запитала я, не вірячи власним очам.
— Був. У далекі п’ятдесяті. Мій дід пригостив його чаєм, а він залишив цей лист. У тиші книжкової лавки навіть мовчання має значення.
Ми рушили нагору. Сходи — круті, але надійні. Дерево рипіло, але не протестувало. На другому поверсі було світліше. Простора кімната з скошеним дахом, книжковими полицями, вікнами у двір і виноград, що ліз догори.
Моя кімната була… такою, якою я мріяла. Просте дерев’яне ліжко, лампа з малахітовим абажуром, маленький чайничок у кутку, підвіконня з подушками. 

— До тебе, тут ніхто , ще не жив. Після смерті батька я зробила ремонт.
Я сіла на ліжко, провела рукою по дереву. Вперше — без страху. Тільки спокій.
— Дзвіночок. Це пан Мирон. Хочеш познайомитися?
— Так, — прошепотіла я.
Унизу стояв чоловік із сивими бакенбардами, фартухом, заляпаним борошном, і теплим голосом:
— Пані Елю, здається, ця дівчина — з перших абзаців нової глави.
— Елла, — сказала я. — Я буду стажеркою.
— А я — Мирон. Печу історії в тісті. Якщо зголоднієш — приходь. Навіть без черги. Ти вже наша.
Ця фраза... "ти вже наша". Вона вдарила глибоко. Я ледь не заплакала. Вперше — не від страху.
Ввечері я залишилась сама. Пройшлась крамницею, торкалась книг, вдихала аромати. Піднялась нагору. Зварила чай. Сіла на підвіконня. Відкрила блокнот.
І намалювала крамницю. Не зовні. А зсередини. І на полицях замість книжок — вікна. І в кожному — світ.
«Я ще не вдома. Але я вже не в дорозі. Я — у просторі, де можна дихати.»
Ніч прийшла не з темрявою, а з теплом. І коли я заснула, то бачила маму — вона сиділа за касою. Горнула книгу. І шепотіла мені:
«Кожна історія має свою обкладинку. Твоя — ще чиста. Напиши її, як хочеш.»