Частина 8/1

Ранок у Львовi народжувався повiльно, мов старий актор, що не хоче зiйти на сцену занадто рано. Я прокинулась не вiд будильника, а вiд якогось внутрiшнього поруху, якого не могла пояснити — вiдчуття, що сьогоднi щось змiниться. Я кiлька хвилин лежала в лiжку, слухаючи, як готельна тиша нашаровується на глухе дихання мiста. Вiкно було прочинене, й запах ранкового повiтря — мiський, але з нотками липи, кави i вчорашньої спеки — наповнював кiмнату.
Я пiдiйшла до вiкна, загорнута лише в простирадло, й подивилась униз. Лiто ще не втекло, хоча ранок був м’яким, не палючим. Перехожi вже снували вулицями. Хлопець у футболцi й шортах нiс велосипед. Жiнка в легкому платтi вела дiвчинку за руку, а десь на лавi сидiв дiдусь i повiльно розгортав газету. Усе було простим. І водночас — невловимо справжнім.
"Сьогодні я просто йду," — подумала я. — "Без плану, без страху, без карти. Хай мiсто саме говорить."
Я вдяглася легко: світле плаття в тонку синю смужку та сандалі, які привезла ще з Iталiї. Волосся залишила розпущеним, а в маленьку сумку вклала лише блокнот, документи та трохи готiвки. Без рюкзака. Без минулого.
Львів уранці — це інше місто. Він не поспішає. Кожен звук — чистий, не заглушений гамором. Ледь вловимий дзвін трамвая, шурхiт мітли, якiй хтось довiрив тротуар, і десь здалеку — спів голуба на даху. Сонце вже золотило карнизи, але ще не встигло розпалити камінь під ногами. Я йшла, вдихаючи ранкове тепло й чуючи, як душа — вперше за довгий час — не ховається, а розправляється, мов крила.
Несподiвано я натрапила на кав’ярню з табличкою, що наче сама пiдморгувала менi: "Круасан i мелодiя". Дерев’яні вивіски, старі вікна, і в середині — легка музика, що ледь пробивалася крізь скло. Не роздумуючи, я зайшла всередину.
Усередині пахло... історією. Підлога скрипіла, ніби хотіла щось розповісти. На полицях — книжки й старі чашки, у кутку — патефон із платівкою, що грала ніжну французьку мелодію. Бариста — чоловік із вусами, як у джазового трубача, — подивився на мене з усмішкою.
— Що сьогодні хочете від життя? — запитав він.
— Щось холодне, але з кавою. І… бажано солодке — відповіла я, не приховуючи посмішки.
— У нас є холодна кава з кокосовим молоком, щіпкою кориці й кількома краплями ванільного сиропу. Це для тих, хто шукає більше, ніж просто напій.
— Чудово. І круасан, будь ласка. З ванільним кремом.
— Чудовий вибір,— з усмішкою кинув бариста й швидко почав готувати.
Я сіла біля вікна. Вітер грайливо погойдував край моєї сукні. Я зробила перший ковток — охолоджена кава мала смак далекої мандрівки, у якій ти нарешті повертаєшся до себе.
Я вже майже закінчила круасан, коли краєм ока побачила, як за сусіднім столиком нахилилася жінка — елегантна, у лляному костюмі пісочного кольору, з сережками, що вигравали світлом при кожному русі. Із її сумки випала книжка. Я помітила це першою, піднялася і підійшла, щоб подати її. Коли взяла книгу до рук — завмерла.
Це була "Срібна ріка". Та сама. З жовтою дівчинкою, з лисицями. Зі світом, який свого часу був єдиним місцем, де я почувалася у безпеці.
— Знаєте цю книгу? — м’яко запитала жінка, повертаючи обличчя до мене.
— Так… Вона була моєю улюбленою. Колись. В Італії. Але я давно не читала її, останній раз, коли мені було, мабуть, десять. Я пам’ятаю малюнки краще, ніж сюжет. І той ліс. І відчуття, що ти не одна…
Жінка взяла книгу з моїх рук, погладила її обкладинку так, як гладять спогади.
— Мене звати Кравченко Ельвіра Семенівна. А ви, юна дівчино?
— Га...Елла. Елла Васильківська. Це прізвище моєї мами.
— Гарне ім’я. Таке мелодійне.І прізвище схоже на тутешнє. Хоча в голосі відчутний легкий акцент, — зауважила вона з ноткою цікавості.
— Моя мама народилася тут. Я… повернулася. Хоч ніколи тут не була по-справжньому.
— А тепер ти обираєш? Це завжди видно в очах. У тебе погляд людини, яка вийшла з клітки й не зовсім знає, куди йти, але вже точно не хоче назад.
— Ви бачите більше, ніж інші, — трохи нервово відповіла я.
— Я просто звикла помічати, — сказала вона, всміхнувшись. — Ти виглядаєш так, ніби книжки тебе формували. Це правда?
— Абсолютно. Я росла з ними. Малювала, поки всі спали. Це були мої друзі, мої вчителі, моя втеча. Я навіть відчувала, що вони… дихають.

— Це не ілюзія. Деякі книги справді дихають, якщо ти слухаєш серцем, — тихо сказала вона. — І якщо вже так, то дозволь мені поставити одне запитання: чи хотіла б ти жити серед них?
Я здивовано підняла брови.
— У сенсі…
— Я маю невеличку книгарню тут, у центрі. Вона моя, але я живу в Лондоні й не можу доглядати її щодня. Шукаю когось, хто міг би дбати. Не просто продавати книги, а жити з ними. Бути душею простору. І коли я побачила тебе — я зрозуміла: можливо, ти саме та.
— Це… звучить неймовірно.
— Це просто життя. Воно іноді підсовує правильні сторінки в правильний момент. У тебе буде кімнатка над книгарнею. Кухня, спальня, ванна, все стандартно. Стажування тиждень. Якщо все складеться — працюватимеш. І житимеш.
— Це виглядає як казка.
— А може, ти вже — частина тієї казки? — запитала вона з усмішкою.
Я мовчала. У мені боролися голоси. Один кричав: "Стій! Це надто швидко!" Інший шепотів: "Це шанс. Не втрачай."
— Добре, — нарешті відповіла я. — Але з одним проханням. Якщо я зрозумiю, що не зможу… Я просто піду. Без конфліктів.
— І це буде чесно. У цьому й суть свободи. Вона або дихає поруч, або задихається в тобі.
У цю мить порив вітру з вулиці торкнувся книжки, яка сама розгорнулась — на розділі "Про дівчинку, яка шукала не дім, а ім’я".
Ельвіра подивилась на мене майже як мати:
— Можливо, ти саме та, хто його знайде, Елло Васильківська. Можливо, ім’я — це не те, що нам дають, а те, що ми обираємо.
І я вперше повірила: можливо, і справді — я не просто втекла. Я прийшла.