Частина 7/2

Київ зустрів мене не так, як уявлялося під час втечі з Турина. Не було золотого сяйва світанку, фанфар у голові чи легкості в грудях. Замість цього мене обійняло холодне, сіре небо і вологий вітер, який пробирався крізь одяг і нагадував: «Тут ти чужа. Поки що». Але це дивним чином додавало сили. Уперше я могла бути просто собою, без пояснень, без тіні батьківського імені.
Я зійшла на перон і вдихнула глибше. Тут не було глянцевих фасадів Турина, які відбивали сонце, наче намагаючись довести свою ідеальність. Тут усе було справжнє. Бабусі з торбами на колесах сперечалися про ціни на картоплю; студенти йшли швидким кроком, тримаючи телефони так, ніби там їхнє життя; продавці кави наливали напій у прості паперові стаканчики, а не у витончені чашки. І серед усієї цієї метушні я відчула полегшення: ніхто не помічав мене.
«Я — як повітря. Мене не бачать. Але я є. І цього достатньо», — подумала я і стиснула ремінь рюкзака.
Моя пересадка на потяг до Львова чекала неподалік. Потяг був старенький, із подряпаними вікнами, що носили на собі сліди чужих історій. Я вибрала верхню полицю — не тому, що це було зручно, а тому що я хотіла бути десь поміж: не зовсім серед людей, але й не окремо. Між небом і землею, між минулим і невідомим майбутнім.
У купе було ще троє: жінка в темно-зеленому пальті, від якого пахло лавандою й димом; хлопець зі скейтбордом, який кілька разів намагався завести розмову, але я відповідала лише коротко; і дідусь із газетами, який розкладав їх перед собою так обережно, ніби карти таро, й дивився на кожну сторінку, як на листа з минулого. Моя українська звучала надиво впевнено, але цього вистачало, щоб ніхто не питав: «Звідки ти?» І це було новим відчуттям — я не мусила пояснювати своє існування.
Я дивилася у вікно на поля, на поодинокі станції з одинокими ліхтарями. У Турині все було інше: яскраві вулиці, постійний рух і відчуття, що життя вже давно розписане за тебе кимось іншим. Тут же було інакше: порожнеча, яка водночас лякала і звільняла.
«Що мене чекає там, де мене ніхто не знає?» — подумала я, стискаючи блокнот у руках, як оберіг.
Після майже доби в дорозі я нарешті ступила на львівський вокзал. Перше, що вдарило — запах. Суміш мокрої бруківки, кам’яних стін, листя, диму і… кави. 

Так справжньої кави, гіркої, ледь шоколадної, яка змушує вдихати повільніше. Над головою нависали хмари, а десь у далечині блимали шпилі старих будівель. Місто ніби дрімало, але дивилося на мене. І приймало. Без питань.
«Львів — як старе вино. Спершу гірчить, потім п’янить», — пригадала я слова Віри і вперше усміхнулася сама до себе.
Я йшла пішки. Рюкзак із кожним кроком здавався важчим, але мене це не турбувало. Навпаки, відчуття ваги на плечах нагадувало, що я жива. На зупинці купила каву в паперовому стаканчику, який трохи обпік пальці, але це було приємно: гаряче — значить реальне. І з першими ковтками в грудях почало відтавати щось крихке і холодне.
Мене вела адреса, залишена мамою: вулиця Коцюбинського. Старі будинки, облуплені фасади, вікна, що, здавалося, бачили більше, ніж будь-хто із живих. Біля потрібного номера я зупинилася. Серце калатало так, що я на мить подумала: його чутно з вулиці. Але я натисла дзвінок.
— Хто там? — пролунало зсередини.
— Перепрошую… Я шукаю пані Васильківську. Людмилу.
Двері відчинила літня жінка. Сиве волосся, картатий фартух, очі насторожені, але теплі.
— Пані Людмила?.. Ой, дитинко. Її вже нема. Років п’ять, як відійшла. Гарна жінка була. Квіти любила, саджала їх навіть на балконі. А ти… родичка?
Я кивнула, не в змозі говорити. Горло стислося, і слова застрягли.
— Зайди-но, не стій на порозі, — сказала вона. — Я чаю зроблю. Може, щось розкажу. Я Зоя.
Кухня пахла м’ятою, виноградом і домашнім хлібом. Філіжанка в моїх руках була старою, поцяткованою дрібними тріщинами, але тепла. На стіні висіло фото старого, чорно-білого Львова, а на підвіконні цвіли бегонії і навіть маленький кактус із трьома рожевими квітами — ніби життя вперте і завжди знаходить шлях.

— Вона часто чекала листів, — говорила Зоя, повільно перемішуючи цукор. — Казала: «Дочка напише». Але так нічого й не прийшло. Потім вона наче затихла. Сиділа біля вікна з фотографією дитини… може, твоєю?
Я стиснула блокнот у руках так сильно, що нігті вп’ялися в обкладинку.
— Я… не знала, що вона померла.
— Донька Лілії, так? — Зоя уважно подивилася на мене. — Я бачила твою маму кілька разів. Гарна була. З очима — як у тебе. Тиха. Ніжна.
Очі защипало. Це були слова про маму, якої я майже не пам’ятала.
— Я не маю куди йти, — прошепотіла я.
Зоя замовкла, а потім кивнула:
— Є готель неподалік. «Соната». Недорогий. Там працює пані Мирослава — добра душа. Скажи, що від мене.
Готель «Соната» виявився стареньким, але затишним. На рецепції стояла жінка з теплими очима і хусткою на сивому волоссі.
— Доброго дня,  Я Мирослава. Ви, мабуть, Елла? Пані Зоя сказала, що ви прийдете. Ось ключ — поки на три доби. Але зранку буде вільний інший номер. Залишайтеся, скільки потрібно.
— Дуже дякую…
— Не дякуйте. Ми всі іноді шукаємо дах над головою. А у вас очі… наче ви багато пережили.
Я усміхнулася. Вперше — щиро.
Кімната була маленька: ліжко, тумбочка, крісло, чайник і вікно на старий дах. Я лягла і довго дивилася в стелю, не заплющуючи очей. Потім дістала блокнот і почала малювати Львів. Не туристичний, а той, що народжувався в мені: червоні дахи, вузькі вікна, дим над кам’яними арками. А в центрі — маленька фігура без обличчя, яка тримає серце в руках.
«Я не знаю, що буде. Але вперше мені не страшно. Бо тепер я — сама вирішую».
Я увімкнула телефон і почала шукати: Університет Франка. Кафедра дизайну. Гуртожитки. Робота. Книгарні. Кав’ярні. В дорозі я вже встигла дещо проглянути з цього з вибором навчального місця я більш менш розібралася, а ось з роботою виявилося складніше.
Залишилося не так багато грошей, але цього достатньо на перший час. На столику лежала записка від пані Мирослави:
«Завтра з 9-ї буде вільний номер на довше. Якщо вирішиш залишитися — скажи».
Я поклала її до блокнота поруч із фотографією мами, яку дала мені Віра. Торкнулася її пальцем, ніби це була справжня мама.
Світло з вікна повільно танцювало по стінах. І я зрозуміла: Львів — не просто місто. Це мій новий початок.